Дякую мамі з татом. Вони дали мені чудову освіту і виростили впевненою в собі людиною. Розповіли, що таке амбітність. Я серйозно вважаю, що найменша зарозумілість ні для кого зайвою не буде.

Ну скаже хтось, що ти задираєш носа, подумаєш. Це набагато краще, ніж бути сірою мишею в заповненій маршрутці. «Ах, сідайте на моє місце. Мені ж зовсім не складно стати на весь зріст у цьому смердючому “бусі” і їхати на роботу». І так кожного дня.

У 20 років я переїхала з батьківського дому. Мені купили квартирку в новобудові. Не дуже велику, але й ми не мільйонери. З ремонтом, гарною сантехнікою, а головне – у дуже мальовничому районі.

Моя квартира – це моє місце сили. Якщо мій майбутній чоловік не придбає нам приватного будинку, то я хочу жити у своєму нинішньому районі. Але в більшій квартирі , звичайно. І непогано б, якщо вона буде на два поверхи. Мені подобається таке планування.

Але сучасні чоловіки, на жаль, стають. тільки гіршими. Це не я вигадала, всі ви добре знаєте, про що я говорю. З моїх однолітків вибирати не доводиться. Вони ще не нагулялися та не заробили грошей. На роботі вони не мають практики та знань. У відносинах так самі не знають, чого хочуть. І що таке амбітність, їм невідомо.

А ще мають нову «фішку»: звинувачувати весь жіночий рід у своїх невдачах. Мовляв, ми, жінки, зовсім не хочемо трудитися, а лише вимагаємо грошей, нових подарунків та іншого в такому дусі.

Хто б розповів цим хлопчикам, чому сучасна жінка нарешті змогла підвести голову. Адже раніше вона не мала навіть права голосу. Лише можливість вийти заміж, народжувати дітей та займатися домашніми справами. А потім ще питають, куди поділися жінки-вчені минулого? Та все там же, кашу варять своєму чоловікові-роботязі!

А якщо згадати про жіноче здоров’я, фізичну силу і про те, що в деякі дні ми просто місця собі не знаходимо… Подарунки в їхніх очах здавалися б дитячим лепетом, ви вже мені повірте.

Відповідно, я почала більше звертати уваги на старших чоловіків. Не старих, звісно. Але сорокарічні красені часто вміють зачаровувати своєю чоловічою брутальністю та розумною розмовою. Та й на той час у них дещо за душею є. Ні, не подумайте. Я говорю чисто про неодружених.

Мене цікавить сім’я та майбутнє. Так що у мого чоловіка не повинно бути дружини, боргів, дітей від минулого шлюбу та надії на те, що я колись стану домогосподаркою. Це моя програма-мінімум. Але, на жаль, іноді трапляються невдачі. І мені не соромно про це розповісти.

Загалом, познайомилася з якимось Миколою. Досить представницький чоловік, спортивний. Одягнутий добре і про роботу не соромиться розповідати. Мене, коротше, у ньому все влаштувало. Довго спілкуватися ні про що у соціальних мережах я не люблю. Смішних жартів в Інтернеті повно, а банальності і тим більше вульгарності — це не до мене.

Коля це ніби відчув і запросив мене до одного затишного кафе. Попити чаю із солодощами. Я взагалі стежу за фігурою. Але в таких випадках у нас з нею домовленість: вона не поправляється, а я зобов’язуюсь купувати більше овочів. І поки що все працює.

Зізнатися, перша частина вечора пройшла дуже нічого. Чи то в них у кафе кухар змінився, чи то мій супутник так на мене вплинув, але частування мені дуже сподобалися. Та й розмова була цікавою.

Після неї Коля подивився на годинник і запропонував мені почати збиратися. Він сам сплатив рахунок і був дуже милий. А мені так не хотілося сидіти вдома, що я запропонувала своєму «молодому чоловікові» продовжити вечір десь ще. Наприклад, зайти до караоке-бару. Там і кальян є, і їжу можна замовити. І дізнатися одне одного краще.

З усмішкою на обличчі Микола швидко погодився. Мені сподобалося те, що його не треба було благати. Так і має бути, коли твій чоловік лідер і знає, що таке амбітність. Починалася друга половина вечора, і вона мені сподобалася навіть більше ніж перша.

Ми співали якісь пісні, пили багато смачного та міцного, наїлися до відвалу та багато сміялися. «Навіть якщо у нас у майбутньому нічого і не вийде, я була рада знайомству з цією людиною. Він, мабуть, навіть як друг чудовий». Так думала я доти, поки працівник закладу не приніс нам рахунок. Коля з задоволеною усмішкою глянув на мене і передав рахунок мені, відволікаючись тим часом на куплет нової замовленої пісні.

Як ви зрозуміли, розраховуватись він навіть і не думав. Альфонс, аферист? Працівник караоке під прикриттям? Ні, просто мій супутник, виявляється, багато мандрує. Особливо Європою. А в Європі, як виявилося, платить за рахунком той, хто запросив. Тобто став ініціатором зустрічі.

Відповідно, за чай з тістечками платив він, а за все те, що ми наїли, напили та наспівали потім, уже я. Після наростаючої паузи та мого фірмового «розчарованого» погляду у бік Колі (на який він ніяк не відреагував), я зрозуміла, що влипла. Дякую батькам за те, що вони поповнюють мені картку про всяк пожежний випадок. Довелося розщедритися, але в багнюку обличчям я не вдарила.

Звичайно, це було наше перше та останнє побачення. Більше з такою людиною я ніколи ніяких справ не матиму . Але тут важливе інше. Справді, у Європі та Америці чоловіки платять у кафе самі за себе.

Так у них заведено, і обговорювати це не має сенсу. Але ж у нас не США. Тут так не можна, я вважаю. Ми ж не беремо з чоловіків грошей за те, що витрачаємо свій час на їх тупі залицяння, та й загалом звертаємо на них свою увагу. А варто було б.

Тож наступного разу, готуючись до побачення з новим чоловіком, просто задумайся, а чи треба воно тобі? Хто тобі оплатить твій новий манікюр, макіяж та таксі бізнес-класу? Ніхто? То, може, краще посидіти вдома і нарешті подивитись той новий серіал, який усі хвалять?

А чоловік нехай посидить і подумає, чи вартий його букет м’ятих троянд того, щоб ти звернула на нього свою увагу. Як мені здається, таке рішення буде корисним для всіх.

КІНЕЦЬ.