Чоловік вважає, що якщо він голова сім’ї, то може не радитись зі мною з будь-яких питань. Типу, він сам все вирішує, а моя справа – підкорятися голові сім’ї.

Я, напевно, була надто щаслива, коли ми побралися, тому не одразу побачила, як різко чоловік змінився. Раніше ми разом обговорювали плани, а тепер мене просто ставлять перед фактом.

До кого ми поїдемо в гості, який диван купимо, де поставимо шафу, яку машину треба обрати – все вирішував чоловік. Мені великодушно дозволяли вибирати, що я готуватиму, але теж зі схвалення чоловіка.

Я з дитинства все вирішувала сама, тому що росла в сім’ї, де батьки більш зацікавлені були міцними напоями, ніж мною. Моє життя їх не турбувало зовсім, доводилося якось викручуватись самостійно.

А коли сама приймаєш рішення, то й відповідальність за все теж несеш сама. Не одяглася тепло – ось тобі запалення легень. Не зробила уроки – ось тобі двійка. Погано вчилася – ось тобі училище, а не вища освіта.

Звинувачувати не було кого, ображатися могла тільки на себе. Це і для дорослої людини часом проблемно, що вже говорити про дитину, яка свою самостійність практикує з першого класу.

Можливо, і тому я спочатку не мала жодного негативу до того, що чоловік взяв прийняття рішень на себе. Нарешті я можу постояти осторонь, а мій коханий чоловік все вирішить за нас двох.

Плюс ще й закоханість, коли все виглядає в рожевих тонах, і гострі кути просто не помічаєш. Замість обурення “чоловік мене за людину не вважає!”, я думала: “Господи, як він про мене піклується, не вантажить зайвими проблемами”.

Але поступово я почала розуміти, що мені перекривають кисень. Він обирає коло спілкування, плани на вихідні, витрати бюджету, а я не маю навіть права навіть порадити щось.

Він мені каже вже сформоване рішення, яке обговоренню не підлягає, я можу виконувати тільки те, що запланував чоловік.

Поступово зростала напруга. Якщо спочатку я витала у своїх мріях і не думала про опір, то потім почала обурюватися, що всі важливі рішення приймаються зовсім без моєї участі.

Чоловік почав нервувати, що я обговорюю його рішення і смію висловлювати невдоволення. Почалися суперечки, що переростають у сварки, під час яких чоловік незмінно б’є кулаком по столу і нагадує, хто в будинку господар.

Зазвичай я намагалася здати назад, якось загладити конфлікт, умовляючи себе не приймати якихось різких рішень, все ж таки сім’я будується на компромісах.

Останній випадок показав мені, що чоловік на компроміс не націлений. Йому треба, щоб все було саме за його бажанням, а мої слова він навіть серйозно не сприймає.

Обговорювали, куди поїдемо на новорічні канікули. Точніше, чоловік розповідав, що він вирішив. А вирішив він, що ми на всі свята поїдемо до батьків.

Мене це не влаштувало. У мене батьки живуть не далеко від свекрів, тому я запропонувала частину вихідних провести у його батьків, а частину у моїх. Ми в них також давно не були.

– Я голова сім’ї, тому я вирішуватиму, як ми відпочиваємо, – заявив чоловік.

Цього я терпіти не стала. Мої батьки не зробили чоловікові нічого поганого, слова поганого не сказали, щоб він не хотів туди їхати. Зрозуміло, що свої батьки ближчі, але й мені мої ближчі.

Лаятися з чоловіком я не стала, просто повідомила, що він може їхати до своїх, а я поїду до своїх, якщо він не бачить можливості компромісу.

– Це вже не сім’я, якщо ми окремо відпочиваємо! Хочеш робити так, як тобі спало на думку – давай розлучатися, – вирішив налякати мене чоловік.

А я замислилась. Розлучення – не найгірший варіант. Ми ще й року не одружені, а чоловік вже показав себе впертим та безкомпромісним. Думаю, тимчасово роз’їхатися – це чудова ідея, буде час подумати та ухвалити рішення.

КІНЕЦЬ.