Давним-давно це було. Жахлива була погода: хуртовина почалася, потім сніг повалив. А у Марини синочок захворів, йому три роки. Тоді мобільних телефонів не було. Телефон був на пошті, та пошта закрита. У селі жили. Чоловік на заробітках далеко. Марина одна із дитиною.

Марина компрес зробила, дала ліки, які були, щоби температуру збити. І сяк-так дісталася кучугурами в пелені хуртовини і в непроглядній темряві до хати сусідів. Дядя Ваня та тітка Таня заохкали і вирішили йти до голови колгоспу. Треба шукати лікарів, чи треба їхати до сусіднього села, там лікар живе. Трактор заводити колгоспний.

Або якось викликати “Швидку”. Яка може і не доїхати за такої страшної погоди.

Марина повернулася додому, потопаючи в заметах. Хлопчик хрипко дихав. І такий розпач її взяв… Сидить біля ліжечка і плаче, тримає руку на гарячому лобі дитини. Сподіватися на сусідів не надто можна, – погода така страшна. Чи дійдуть? І чи працює зв’язок?

Але Марина сподівалася та молилася. Бо нічого більше не залишалося…

І раптом вона почула шум машини, – двигун реве! І сигналить машина крізь виття хуртовини під віконцем. Марина вискочила на поріг: та це ж “Швидка”. Біла машина з червоним хрестом.

А з машини вийшов лікар у білому халаті, в окулярах, з валізкою. Пройшов крізь хуртовину, якось минув кучугури, легко пройшов. І Марину відсунув, зайшов до хати.

Рудий такий лікар, міцний. Оглянув хлопчика, вислухав, поставив укол. І мікстуру дістав із валізки. Сказав давати по столовій ложці кожні три години. “Не плачте, матусю, ваш син одужає. Бачите, йому вже краще?”, – він дивним голосом казав, цей рудий лікар з рудою бородою. Наче здалеку, глухо слова лунали.

Потім він так само в халаті вийшов у хуртовину, сів у машину і поїхав. Хоча це було неймовірно, такий сніг! Але поїхала машина. І фари так сяяли, дуже яскраво, лилося світло, від якого полегшало на душі. Це сусіди якось змогли знайти “Швидку”. Може, зустріли по дорозі? Часу мало пройшло.

Марина про це тоді не думала. Вона синочка обіймала і молилася, як бабуся навчила. Дитині стало краще, він спокійно заснув. І Марина теж задрімала. А тут у двері давай стукати! Це сусіди дісталися, вони були у голови, пошту відчинили, подзвонили, тепер треба чекати. Проясниться злегка, так надішлють негайно лікарів. Тримайся, Марино!

А дитинка здорова, ось яка справа. Прокинувся синочок, каші просить, чаю… Дядько Ваня та тітка Таня навіть подумали, що

Марина запанікувала і перебільшила небезпеку. Але Марина їм розповіла про рудого лікаря. І показала мікстуру, – ось лікар дав!

Хлопчик на ранок був здоровий. І хуртовина скінчилася, і сніг перестав валити. І сонце яскраве зійшло! Таке сталося диво.

Нез’ясовне. Тільки баба Надя розповіла згодом, що були ще випадки. Приїжджала стара машина “Швидкої допомоги” із рудим лікарем. Казали, що був такий лікар давним-давно у іншому селищі.

З того часу минуло сорок із лишком років, – ось як давно це було. І ця історія стала казкою. Історії часто перетворюються на казки. А казки – у реальні історії. І крізь темряву та хуртовину їде стара біла машина з червоним хрестом. Швидка допомога. Нехай доїде до тих, хто чекає на порятунок і допомогу. Навіть якщо здається, що допомога не прийде.

КІНЕЦЬ.