У нашій сім’ї залишилися лише я та мій молодший брат Андрій.

Коли я влаштувався на стабільну роботу з пристойною зарплатою, Андрій погнався за задоволенням, влаштувавшись на роботу, яка вимагала подорожей, а також особистого автомобіля, який він не міг собі дозволити.

Тоді він попросив позичити машину у мене, пообіцявши, що це тимчасово.

З небажанням і під тиском батьків я погодився.

Минуло два роки, і Андрій процвітав як гід, як і раніше, користуючись моєю машиною.

Коли ми нарешті зустрілися,

щоб обговорити її повернення, він поскаржився на її стан, заявивши, що вона й так надто стара і не подобається йому. Приголомшений таким нахабством, я не міг повірити вухам.

Він запропонував мені продати її, щоб купити нову, зручнішу для його роду діяльності.

Від такої зухвалості я втратив мову, але рішуче відмовився.

Це призвело до гострої сварки, в ході якої він назвав мене жадібним і лицемірним, звинувативши в тому, що майно для мене важливіше за сім’ю.

Наші стосунки зіпсувалися та стали мінімальними, що мене не дуже турбує.

Мої батьки з розумінням поставилися до моєї позиції, але мовчали, натякаючи на пропущений урок подяки Андрія.

Моя дружина стала на мій бік, засудивши погляди Андрія та відсутність подяки, і я повністю поділяю її думку.

Як ви думаєте, як мені слід поступити в цій ситуації?

КІНЕЦЬ.