Я одружився з Юлею, коли нам було по 25. На той час в обох була вища освіта і хороша робота. Тобто хороша була в мене. А Юля так…

Я взагалі вважав, що жінка має сидіти вдома. То ж я про це їй і сказав. Дружина спочатку зраділа, але чомусь не поспішила звільнитися.

Все, що необхідне в будинок, я купував сам. Вона, звісно, просила грошей, але я не давав. Навіщо бабі гроші? Розтратить на будь-що.

Квартира в мене своя, від батька дісталася. Вона прийшла на все готове. Чим їй бути незадоволеною? Сиділа собі вдома. Іноді я приходив, для профілактики влаштовував виховну роботу. Крикнути міг, що речі розкидані.

Я з ранку свої шкарпетки кинув, щоб випрала, а вони там так і лежать! Хіба це нормально? А вечеря? Де це бачено, щоб чоловік із роботи прийшов і два дні однаковий суп їв?

Так їй і заявив тоді. Моя квартира, ти тут на пташиних правах! Ось валіза, а за дверима вокзал та мама. Заплакала, зрозуміла свою помилку.
І навіщось знов пішла працювати на чужого дядька. Минуло два місяці, а вона зарплату не несе.

– Юля, а тобі що, зарплату ще не платили? Два місяці відпрацювала, – ласкаво спитав я дружину.

– Звичайно платили, вже й зарплата та аванс був, – відповіла Юля.

– А чому ти не віддала мені гроші? – здивувався я.

А вона чомусь теж здивувалася. Виявляється, моя дружина вийшла на роботу, а гроші вирішила собі залишити. Я її годував, напував, поки вона вдома відпочивала, а вона свиню мені таку підклала.

Крикнув я на неї, зажадав віддати гроші. А вона зізналася, що витратила їх. І давай мені рахувати, що ось, мовляв, штани шовкові купила, дві сукні, вітаміни та в кафе на обід ходила.

Я, як почув, схопився за голову. Так вона світом нас пустить з такими витратами. Прикрикнув гарненько, навіть кулаком замахнувся. Не вдарив, звісно, але хай знає, що можу й піддати!

Пожалів я її. Обійняв і кажу:

– Юля, та хто ж так робить. Який ще обід у кафе? Порядні жінки так не роблять. Я й то рідко обідаю в кафе, двічі-тричі на тиждень максимум. Це коли ти мені обід не ситний складаєш.

– Але я сама заробляю та можу собі дозволити бізнес-ланч! – Здивовано відповіла мені дружина.

– Ось дурненька, а хто тобі дозволив заробляти? Чоловік! Тому гроші віддавай одразу після зарплати. А то ще штани якісь надумала купувати, – милостиво сказав я дружині.

Не можу сказати, що одразу перевиховалася. То переведе мені якусь частину від зарплати, то витратить на якусь нісенітницю. Лаяв я її за покупки необдумані – все марно.

Я все робив для сім’ї. Майже не пив. Мало палив. А ще я для них дачу купив. Привозив туди дружину та дочку щосуботи, а сам у своїх справах їхав. І все одно не догодиш цим бабам! Чого їй не відпочивалось? Там город, грядки – відпочивай досхочу!

Коли в Юлі не стало бабусі, я щиро бажав їй допомогти. Навіть грошей трохи дав на похорон. І ось після похорону Юльку мою як підмінили.

Загалом перестала старатися. Навіть супу часом увечері я не отримував. Вона почала зухвало так говорити, що сама втомилася на роботі. Дитині омлет приготує, сама кефір поп’є, а про мене і думати забула.

А тут днями прийшла додому і каже:

– Іду я від тебе. Бабуся залишила мені свою квартиру. Ми з донькою переїжджаємо!

– Як? А як же я? А що зі мною буде? – обурився я. Ні, бабський егоїзм невикорінний!

– Перешкоджати у спілкуванні з дитиною я не стану. Спілкуйся з нею, забирай на прогулянки. Аліменти тобі як зручніше – через суд чи сам переказуватимеш? – Запитала мене ця негідниця.

Які аліменти? Та вона з глузду з’їхала! Я був у повному сказі. Звісно, я розумів, що дружина просто грає. Щось хоче від мене отримати, не інакше.

Хай поживе сама. Подивиться як це тяжко!

Чомусь дружина не прийшла ні за місяць, ні за два. Подала на аліменти і я втратив від зарплати цілу чверть! Віддячила за все хороше, що я для неї зробив. Не зрозумію цих баб, що їм взагалі треба.

КІНЕЦЬ.