– Вітя, а ти коли нас познайомиш зі своєю дівчиною? – Запитала бабуся за вечерею.

– Не знаю, – відповів Віктор, – треба ще придивитись один до одного.

Віктор зустрічався зі Світланою вже третій місяць. Зовні Світлана йому дуже подобалася – красива, витончена, з гарними великими очима та тонкою шиєю. І вся така загадкова. Вона була йому як закрита книга, яку неодмінно хотілося прочитати. Але все ніяк не виходило.

Світлана навчалася у музичному училищі, а Віктор у юридичному інституті.

Познайомились вони на одному студентському заході. Світлана сумно сиділа осторонь, вона щойно розлучилася зі своїм хлопцем, і Віктору хотілося її хоч трохи відволікти.

Так між ними почалася дружба. Разом вони ходили у кіно, театр, кафе. У кафе Світлана замовляла тільки чай і тістечко, від іншої їжі відмовлялася. Віктор тоді не звернув на це уваги, ну мало, може, соромиться.

– Нема чого придивлятися, – скомандувала бабуся. – Приводь знайомитися в неділю.

Сперечатися з бабусею марно і Віктор запросив Світлану для знайомства з батьками.

У неділю Віктор привів Світлану та представив її своїм батькам та бабусі. Дівчина їм сподобалася – гарна, скромна, витончена. Випили чаю з тортиком, поговорили і всі залишилися задоволені.

Наступного разу Світлана прийшла на День народження Віктора. Також прийшли друзі Віктора, а дехто зі своїми подружками. Мама з бабусею накрили гарний стіл, готували з самого ранку. Всі з задоволенням взялися за їжу. Всі, крім Світлани. Коли Віктор запитав у неї, що їй покласти, вона скривила обличчя:

– Фу…, я таке не їм, – гучно вигукнула Світлана.

Всі за столом подивилися на Світлану. Зрозуміло, що смаки у всіх різні, але фиркати на їжу в гостях, як мінімум, неетично. Віктор зніяковів і сказав:

– Все смачне, мама з бабусею готували.

– Ну і що, – незворушно відповіла Світлана. – Я таке не їм.

– А яке ти їси? – Запитав Віталік, друг Віктора.

Світлана знизала плечима і нічого не відповіла. За столом повисла напружена тиша. Світлана вирішила пояснити:

– Я взагалі не люблю ці застілля. Все таке смажене, печене, з майонезом… прямо фу.

– Зрозуміло, – сказав Віктор і підвівся з-за столу.

– Ходімо, Світло, я тебе додому проведу. Хлопці, ви сидіть, я скоро повернуся.

Світлана здивовано на нього подивилася. Вона не розуміла, чому він вирішив провести її додому. Точніше, вивести. І чому ніхто не захотів її слухати про її вподобання.

– Розумієш, просто я таке не їм, – сказала на своє виправдання Світлана.

– Розумію, – сухо відповів Віктор. – А я їм. І моя сім’я це їсть. І мої друзі це їдять. А якщо хтось щось не їсть, то не пирхає за столом і, тим більше, в будинку того, хто це готував. Ти розумієш, що своїми словами ти образила мою маму та мою бабусю?

– А що я сказала? – Здивовано відповіла Світлана.

– Значить не розумієш, – зітхнувши, сказав Віктор.

– Дуже шкода.

Одного застілля вистачило, щоб він розчарувався у тій, у тій яку обожнював.

Віктор викликав таксі і відправив Світлану додому. Не по дорозі йому з нею.