Поліна вийшла з під’їзду. Біля входу на неї чекала новенька червона машина – її перше авто, про яке вона довго мріяла і яким дуже пишалася.

Вона відчинила дверцята і підняла очі на вікна квартири. Як Поліна й очікувала, мама посміхалася і махала їй рукою.

Поліна теж помахала у відповідь і сіла за кермо. Вона не бачила, але знала, що мама перехрестила її згори. Поліна виїхала з двору і влилася в потік машин, що поспішали вулицею.

Багато чого змінилося в рідному місті, але багато залишилося тим самим. Поліна їхала на свій перший робочий день у лікарню. Вона була досвідченою лікаркою і все ж таки хвилювалася, як її зустрінуть у новому колективі.

За вікном машини промайнув корпус медичного інституту, й одразу нахлинули спогади. А згадати їй було що…

…Після закінчення школи Поліна вступила в медичний інститут. З п’ятого класу вона мріяла стати лікаркою.

Поліна гордо всім розповідала, що тепер вона студентка, майбутня лікарка. Її вітали знайомі, колишні однокласники…

Вона ледве дочекалася початку навчання. І не очікувала, що буде так важко. Доводилося цілими днями зубрити латину. Просто треба знати і все. Весь перший курс вона не підводила голови від підручників.

Цікавіше стало на третьому курсі, коли розпочалися клінічні дисципліни. Можна вже не зубрити, просто запам’ятовувати, вчитися думати.

Поліна трохи розслабилася і раптом запримітила симпатичного хлопця на лекції.

Про нього ходили чутки, що він не пропускає жодної симпатичної дівчини повз себе. Та вони й самі липли до гарного хлопця.

І недосвідчена в коханні Поліна одразу закохалася. Розуміла, що нічого доброго не вийде з цього кохання. Але нічого не могла з собою вдіяти. Ловила його погляди, червоніла. Мріяла про нього. Адже серцю не накажеш. Тремтіло воно побачивши Сергія, не слухалося розуму.

Він нарешті звернув на неї увагу. Вона мріяла про гарне романтичне кохання, а він нав’язував свої умови і швидко перейшов до дорослих стосунків. І все, як і зазвичай буває, закінчилося вагітністю…

Їй було недобре на заняттях, та й Сергій раптом охолов до неї.

Через це вона зовсім розкисла, плакала безсонними ночами, до занять готувалася дуже погано.

Зневірившись, Поліна зустріла Сергія в їдальні і тихо повідомила йому, що вагітна, длубаючи вилкою не апетитні холодні макарони.

Ілюзій вона не мала, але все ж таки сподівалася, що якісь почуття у нього до неї все-таки є.

Він уважно подивився на неї і сказав, що одружуватися не готовий, нічого подібного їй не обіцяв, треба якнайшвидше з цим припинити… Так усім буде краще, і їй насамперед. Випив склянку компоту й пішов…

Плачучи, Поліна відставила тарілку з макаронами і попленталася на заняття.

Скільки б вона не намагалася зловити його погляд на лекціях, Сергій більше не звертав на неї уваги, втративши до неї інтерес…

…Мама так нічого й не дізналася. Поліна сказала їй, що трохи заслабла. Приходила із занять і лягала спати…

Але навчання йшло вперед, ніколи було шкодувати себе. В інституті вона часто зустрічала Сергія, який обіймався з іншими дівчатами.

Коли він приходив на лекції, що бувало вкрай рідко, вона не могла слухати, думала тільки про нього, дивлячись на його спину.

Поліна не могла більше цього витримати і перевелася в Київ. Мама нічого не розуміла, вмовляла Поліну залишитися. Але та плутано пояснювала, що там краща навчальна база і є можливість залишитися працювати в одній із клінік.

На останньому курсі вона вийшла заміж за тихого однокурсника. Серйозний, не дуже симпатичний хлопець був шалено закоханий в Поліну.

Жив він із мамою неподалік від центру столиці. Вона була кравчинею і шила невістці гарні сукні. За це Поліна була їй дуже вдячна.

Після інституту Поліна влаштувалася працювати в одну зі столичних клінік. Усю себе віддавала роботі, цілими днями пропадала на роботі.

Вдома захоплено розповідала про терплячих діточок, яким вона допомагала, про свої успіхи.

Чоловік працював звичайним терапевтом і ревниво ставився до успіхів дружини. Та й його мама все казала сину, що Поліні треба швидше завагітніти, тоді вона стане розсудливішою, осяде вдома і готуватиме чоловікові пиріжки та борщі.

Зрештою, про щось підозрюючи, вона наполягла на розлученні…

…Поліна дивилася з вікна машини на рідне місто, і згадувала, як переживала від провини, що не має і не матиме дітей.

Отак віддячила їй доля за ту швидкоплинну безрозсудну любов.

Після розлучення із чоловіком вона ще кілька років пропрацювала у Києві. А потім їй набридло їздити по орендованих квартирах, і вона повернулася до рідного міста, до мами.

Її одразу дали роботу в обласній лікарні, що здалася їй убогою після столичної клініки.

Поліна переодяглася і зайшла в ординаторську. Бачила насторожені погляди колег, де читалося:

«Ну-ну, столична штучка, що думаєш влаштувати тут свої порядки? Навіть не намагайся. Тут тобі не Київ. Звикай задовольнятися малим. Подивимося, як ти впораєшся.»

Але Поліна швидко влилася в колектив. Нікого й нічого не критикувала, про себе не говорила, столичним минулим не пишалася.

Незабаром до неї звикли і почали поважати її професіоналізм і стриманість.

До дітей у лікарні ставилася з ласкою, немов хотіла поділитися любовʼю, не витраченою на своїх дітей.

Часто думала, яким би було її життя, якби тоді не зробила ту процедуру? І чого злякалася? Може, вона не стала б тією, ким стала, але з дитиною її життя мало б зовсім інше значення. Чому молодість така нерозумна, недалекоглядна та легковажна? Поліна зітхнула.

У Києві, звісно, ​​працювати добре – сучасне обладнання, передові технології. Але люди в невеликому місті непогані. За відсутності необхідного обладнання та ліків вони творили чудеса.

Якось у центр надійшов хлопчик Денис. Батьки самі привезли його на машині, чекали в коридорі, плачучи і сварячись на себе за те, що недогледіли.

-Такий гарний хлопчик. Скільки жінок за ним бігатиме свого часу, – думала Поліна.

Коли маленького забрали, Поліна зняла рукавички, халат і втомлено вийшла в коридор. До неї одразу кинулися батьки:

-Що? Як? Коли можна побачити сина?

Поліна одразу впізнала Сергія. Не так уже багато минуло часу, лише десять років, після останньої їхньої зустрічі. Вона зраділа, що забула зняти маску. А очі…

Що можна зрозуміти з очей лікаря? Втома, жалість, співчуття… Він не впізнав її. Поліна подивилася на його дружину. Худенька, біла, вся якась суха…

Промайнула думка:

-Скільки гарних дівчат перебрав, щоб одружитися з такою… Непоказною, нецікавою жінкою.

З подивом виявила, що він хороший батько, он як переживає за сина. А чи хороший чоловік? Навряд чи він змінився…

-Все добре. Він у палаті. Завтра зможете його відвідати.

Вона пішла до ординаторської.

Там сіла на диван, зняла вологу від поту маску і відкинула її від себе. Дихати стало легше.

Треба ж хто б міг подумав, що він стане таким дбайливим батьком. А нашій дитині зараз було б…

Поліна відмахнулася від думок про свою дитину. Що толку згадувати? Сама так вирішила. Подумала, що якби від Сергія кожна народжувала, то він був би багатодітним батьком.

Ні, мабуть, він усіх своїх дівчат підводив до цього. А син у нього просто красень. Буде, швидше за все, таким, як батько…

Поліна закип’ятила чайник і кинула в чашку ложку розчинної кави. Потім сіли записувати процедури. З голови не виходив Сергій. Чому так не справедливо влаштований світ?

Вона прирікла себе на самотність, а він одружився, народив дитину. І жодного бумерангу. Навряд чи він виправився. Дружина ревнує… Ось чому у неї такий сумний вигляд. Поліні стало чисто по-жіночому її шкода.

Наступного дня вона увійшла до Дениса і побачила поряд з ним матір.

Та встала зі стільця. Вони були майже одного зросту. Поліна витримала її тужливий очікуючий погляд. Знову здивувалася її вигляду. Поговорила з хлопчиком, підбадьорила маму та й пішла. У відділення повно й інших дітей.

Наступного дня Поліна сиділа в себе у кабінеті і пила каву, як раптом у двері постукали. На порозі зʼявився Сергій із букетом бордових троянд і якимось пакетом.

-А Поліну Аркадіївну… – почав він, глянув на Поліну і застиг на півслові. – Ти?! Цього не може бути…

Він якусь мить мовчав, а потім сказав:

-Я зайшов сказати спасибі…

Сергій якось дивно посміхнувся і простяг їй букет. Він не вірив своїм очам.

-Дякую. Але не варто було… – Поліна уткнулася в свіжі міцні бутони.

-Ми можемо поговорити? – запитав Сергій.

-Сідай, – Поліна вказала на диван, а сама підійшла до вікна, взяла з підвіконня скляну вазу та поставила букет на стіл.

Відчувала, що він дивиться на неї. Знала, що добре виглядає. І чому погано їй виглядати? Не народжувала, ніхто нерви не тріпав усі ці роки. Струнка, але не худа, все при ній.

Він підвівся і підійшов до неї.

-Як ти живеш? Заміжня?

-Була. Розлучилася, дітей немає і не буде.

Поліна глянула на нього.

Він не витримав, відвів очі убік.

-Вибач, – сказав він.

-А пам’ятаєш, як я сказала, що вагітна? А в тебе на обличчі жоден м’яз не поворухнувся. Якось випадково, не знаю вже для чого, і ким це все влаштовано згори, але я допомогла вчора твоєму синові…

Вона трохи помовчала.

-Напевно, мені слід було зробити маленьку помилку…

Сергій відсахнувся від неї. В його очах застигло здивування…

-Що злякався? Розслабся. Я все зробила ідеально. Буде твій син бігати краще аніж раніше.

Поліна гірко посміхнулася.

Сергій пішов. На дивані залишився стояти пакунок. Поліна зазирнула до нього – коробка дорогих цукерок, ігристе. Класичний набір подяки лікареві за добре виконану ним роботу.

Поліна підійшла до дзеркала і подивилася на себе. Блакитна форма їй дуже пасувала, хоча приховувала переваги фігури.

Можна дати від сили двадцять п’ять. Вона посміхнулася до свого відображення, взяла пакет і пішла в палату Дениса.

Як вона й очікувала, Сергій із дружиною були тут.

Дружина, побачивши Поліну, одразу схопилася зі стільця їй назустріч. Поліна знову здивувалась її блідості й тужливості в очах. Погані слова одразу зникли. Тим більше, Денис теж пильно дивився на неї. Поліна посміхнулася.

-Він у вас молодець. Ще тиждень полежить і випишемо. За квіти дякую, а це зайве.

Поліна простягла пакет дружині Сергія й одразу вийшла з палати.

Потім сиділа в ординаторській і думала, навіщо вона така з ними? Сама тоді все вирішила. Могла б сказати мамі, може, у неї зараз був би гарний син, чи донька. Ні дружина, ні тим більше син, ні в чому не винні.

Звичайно, вона ніколи не змогла б зробити щось погане. Будь-кому, незалежно від того, хто його батьки.

Діти не винні.

-А налякала я його здорово. От і добре. Повеселилася та й вистачить…

Здивувалася, але зараз не відчувала жодного трепету до нього, хвилювання. А от уперше, коли побачила в коридорі, якась іскра промайнула. Адже пам’ять вона така, просто так не відпускає.

Сергій до сина приходив, знову намагався поговорити з Поліною, виправдатись. Але вона посилалася на зайнятість і йшла.

Одного разу він таки підстеріг її, коли вона сідала в машину. Подітися було нікуди. Він знову почав белькотіти, як шкодує…

Поліна подумала, що якби вона не поспішила тоді, може, вони були б разом.

-Ні. Тоді не вона, а я ходила б тінню з сумними очима, як його дружина…

Вона дивилася в дзеркало заднього виду, поки виїжджала за ворота лікарні.

Все що не робиться – все на краще. Вона стала хорошою лікаркою, виглядає чудово. А особисте щастя… У лікарні до неї клеяться колеги. Павло їй безперечно подобається. Вона ж уже щаслива, просто не замислювалася про це…

Життя воно таке, не завжди тече гладко. Щодня є щось радісне, просто ми не помічаємо цього й чекаємо великого щастя.

Переживши щось погане, переживши розчарування, ми гідно оцінюємо навіть маленькі крихітки щастя…