І син і дочка мають свій дах над головою, хоча Орест досі виплачує іпотеку. Тому коли чоловіку у спадок дісталась квартира, ми вирішили її здавати орендарям, зробивши косметичний ремонт. Але дітям наше рішення не сподобалось. Вони вимагають продати нерухомість і розділити гроші порівну. Чоловік все обдумавши, покликав їх до себе на “сімейну нараду”. Але їм і таке рішення не підійшло. “В нас діти, ми маємо про кого дбати!”

Нам з чоловіком вже за шістдесят. Я вже на заслуженому відпочинку, а чоловік, окрім пенсії, ще працює в охороні. Він добу працює, три дома, то чого б і не працювати, подумали ми. Все якась копійчина лишня буде.

Ми виростили з Борисом двох дітей.

Обоє вже дорослі, створили свої сім’ї, подарували нам четверо онуків.

Дочка пішла жити до чоловіка. В зятя своя квартира, тому з житлом проблем не було. А ось сину нашому довелося брати іпотеку на багато років. Нічого ж не поробиш. Вони хоч і платять кожного місяця хорошу суму, але за своє житло, а не за оренду якому дядьку.

Та перед вторгненням так вийшло, що ми з чоловіком отримали спадок, а точніше, його отримав Борис. Йому від батьків перейшла двокімнатна квартира.

Ми й не сподівалися, що вона буде повністю наша, оскільки в Бориса є брат, але він, можна сказати, все своє життя живе в Канаді. Ігор від своєї частки відмовився, підписавши всі документи на користь брату.

Ми ж вирішили, раз у дітей свій дах над головою є, то ми її собі залишимо.

Зробивши косметичний ремонт пустили туди орендарів.

Якщо раніше ми жили і рахували кожну копійку, то тепер ми спимо спокійно, бо фінансове становище покращилося.

Але ні сину ні дочці такий варіант не сподобався.

Ну ми ще Ореста зрозуміли, він платить іпотеку, а зараз часи важкі, але в дочки є квартира. Та Тетяна каже, що це квартира її чоловіка, і в разі чого, вона опиняється на вулиці, і було б добре, щоб був запасний варіант.

Ми з чоловіком розгубилися, але знову виживати на копійчану пенсію і зарплату охоронця ми не хочемо.

Діти ще молоді, і зароблять собі на квартири, якщо захочуть. До того ж, ми не вічні з Борисом, рано чи пізно квартира все рівно в рівних частина перейде дітям.

Але ні син ні дочка з цим не погоджуються. Вони хочуть цю квартиру вже продати. Орест перекриє іпотеку, а Тетяна докладе і купить собі хоча б однокімнатну.

Чоловік мій не витримав, і запросив дітей до нас.

– Я погоджусь на вашу пропозицію продати квартиру тільки після того, як ви підпишете папери, що нам, якщо ми цього потребуватимемо, будете фінансово допомагати. Нам не до молодості йде, а пенсії, самі розумієте, не так вже й багато.

Але і дочка і син сказали, що це не гарно з нашого боку вимагати від них “фінансової подушки”, бо в них діти, і їм є куди гроші вкладати окрім нас.

– Ну так, значить так!, – відповів їм чоловік.

Ось ми й здаємо цю квартиру, а син і дочка з нами спілкуються через зуби. Кажуть, що ми їх не любимо, бо якби хотіли, то б з радістю вирішили їх проблеми.

Але хто буде рішати наші? Я коли в стаціонарі лежала, ні син ні дочка не спитали, чи нам грошей хватає, а ми маємо про них думати і вдень і вночі.

Невдячні все ж таки в нас діти, ох не вдячні…

А що б ви порадили нам з чоловіком зробити в такій ситуації?

Джерело