Слова сусідки про мого чоловіка були, як грім серед ясного неба. Я спершу не хотіла вірити, але одного дня Іван мені сам у всьому зізнався: “Так, З Ольгою ми разом не один рік. Вона при надії, тому, від тебе я йду. Про дітей не хвилюйся, я допомагатиму!”. Минув час і я змирилася зі своєю долею. Та недавно я забігла в кафе, де й зустріла свого колишнього, тільки не з тою Ольгою, а з молодою дівицею.

Минули роки і я зрозуміла, що “закон бумерангу” ще ніхто не відмінив! Після того, що я вам розповім – все зрозумієте.

Звати мене Оксана, народилась у гарному селі, яке знаходиться серед красивої гірської місцевості.

Сама природа давала сили і снаги до життя. Мої батьки важко працювали, мало у них було часу для догляду за дітьми, а нас було п’ятеро.

Старші діти бавили менших. Так ми загартовувались до життя. Кожен з нас мріяв про окремий будинок, де б самому бути ґаздою чи ґаздинею.

Так і сталось! Усі п’ятеро полетіли з батьківського гнізда хто куди. Я теж залишила рідну домівку, бо стала студенткою. Жила у гуртожитку.

Почала привикати до життя у місті. Воно дуже відрізняється від сільського: і люди не ті, і транспорт, і будинки. Все було по-іншому.

Коли закінчила Технічне училище познайомилась з Іваном! Думала, що це кохання всього мого життя! Він був гарним, ввічливим, дуже привабливим парубком.

Зустрічались разом два роки, а потім і побрались. Почалось наше сімейне життя у старенькому будинку Іванового дідуся. Так! Я знову повернулась жити у село.

Мені не було складно. Усе вміла, усе знала. Правда, на роботу не ходила. Чоловік добре заробляв, тому не хотів, щоб я працювала.

“Оксаночко, у нас все є, а що потрібно – куплю! Дбай про будинок, пильнуй господарку, а час покаже, що будеш далі робити!”

Я послухала коханого. До року часу була при надії. Народилась наша донечка, Оленкою назвали. Мені Іван у всьому допомагав, був дуже уважний.

Деколи приходила свекруха, щоб допомогти з дитиною. Моє життя перетворилось на рутину. Спочатку я й не звертала увагу на те, що змінилась.

Менше почала приділяти собі уваги. А коли народився Максимко-то взагалі стала справжньою домогосподаркою. Думала, що Іван мене любить такою, якою є. Але не так сталося, як гадалося. Життя минало, діти підростали.

Коли Максим пішов до першого класу, дізналась про те, що мене спантеличило.

Як грім серед ясного неба була така звістка сусідки про чоловіка: “Оксано, Оксано, яка ж ти сліпа. Твій Іван знайшов собі іншу і вже не перший рік з нею гуляє. Я їх бачила неодноразово в кафе у місті. Мовчала-мовчала, але не можу більше! Маєш щось робити, аби рятувати сім’ю! Як-не-як двоє дітей…”

Що мала з цим робити? Спочатку не повірила. Почала перевіряти Івана, нічого не знаходила. Не вірила, але одного разу чоловік прийшов з роботи і все мені розказав. Що має іншу (Олю), що з нею вже три роки і вона при надії.

Я не хотіла того чути, не була готовою, серце мліло. Як так він міг зі мною вчинити, у нас двоє діточок, які потребували батька. Я не витримала і на другий день покликала свекруху, все їй розповіла.

Вона мало не знепритомніла. Просила сина, згадувала ту, яка хоче забрати батька із сім’ї, як тільки не називала вона ту Олю.

Але нічого тут не вдієш… Кохання є кохання. Іван нас залишив і пішов жити до розлучниці.

Зараз вони живуть у місті, у них донечка скоро піде у перший клас.

За ці роки я трохи “відійшла”, пішла на роботу, навчилась водити автомобіль, мене поважають і цінують! Ось що головне. Дітям Іван допомагає, все, що вони захочуть – мають!

Та що хочу вам сказати: нещодавно була у місті і побачила колишнього зовсім з іншою, набагато молодшою жінкою. Вони мали ніжну, дуже цікаву зустріч в одному ресторані, де я часто ходжу пообідати.

Тепер не знаю чи радіти мені, чи плакати? Чи розповісти його Олі правду? Чи зможу я знову повернути чоловіка назад, коли він “нагуляється?” Відчуваю, що за ці шість років, ще й досі кохаю його!

Що мені робити? Порадьте, люди добрі!

Джерело