Анастасія звикла до безбарвних днів поряд з Семеном, її чоловіком, чия байдужість до неї була схожа на невидиму стіну, яка розділяла їхні серця.

Вона варила йому каву вранці, прала його сорочки, прибирала їхнє скромне житло, але її старання залишалися невидимими для його байдужих очей.

“Ти моя дружина, це твій обов’язок”, – часто говорив Семен, і Анастасія покірно кивала, ковтаючи образу. Якось, на чаюванні у подруги, Анастасія зустріла Віктора – двоюрідного брата її подруги. Віктор був зовсім іншим:

його очі блищали, коли він дивився на неї, і він слухав її, ніби кожне її слово було золотим. “Яка ти прекрасна сьогодні, Анастасія,” – сказав він з посмішкою, коли вона увійшла до кімнати, і її серце забилося в унісон з його словами.

Зустрічі з Віктором стали для Анастасії ковтком свіжого повітря, що розганяло важкі хмари її шлюбу. Він не лише слухав, а й бачив її – бачив справжню, живу, бачив її емоції.

“Чому ти весь час така сумна, Настю?” – спитав він одного разу, коли вони випадково залишилися наодинці в саду.

Її очі сповнилися сльозами, і слова вирвалися самі собою: “Я почуваюся самотньою, Вікторе. Чоловік… він навіть не помічає мене.” Віктор уважно вислухав її, і його голос був сповнений співчуття:

“Ти заслуговуєш на більше, Анастасіє. Заслуговуєш бути побаченою і коханою.” Він узяв її руки у свої, і шкіра на всьому її тілі вкрилася мурашками від дотику. Згодом Анастасія почала змінюватись. Вона вже не мовчала, коли Семен відмахувався від спроб поговорити.

“Я теж людина, Семене. У мене є почуття, мрії, і я заслуговую на повагу,” – вперше сказала вона з твердістю у голосі.

Віктор показав Анастасії, що вона не просто тінь у домі, а жива людина з серцем, здатним кохати і бути коханою. І хоча вона не знала, що буде далі, вона була впевнена в одному: вона більше не буде тінню.

КІНЕЦЬ.