Пів року тому довелося забрати тата жити до нас, бо не стало мами, а він не справляється. Але тато звик все життя командувати мамою, все робилося за його вказівкою. Проте в мене свій будинок і свої порядки, тому прогинатися перед татом і ходити струнко ми не збираємося. А він ображається – його не поважають, на його думку, не зважають.

Батько близько двох років тому переніс інсульт. Спершу просто лежав, потім мама його розходила, поставила на ноги. Нині вже все майже нормалізувалося, але ходить він важко, а правою рукою робити майже нічого не може, вона погано слухається.

Поки мама була жива, вони з нею нормально жили, вона про нього піклувалася, готувала, прибирала. Але коли її не стало, ми зрозуміли, що один тато жити не зможе. Вирішили забрати його до нас, бо їздити щодня з передмістя до нього на квартиру було дуже складно і довго.

Тато чинив опір, але після його вимог дати йому спокій, пожив тиждень один і одумався. Його квартиру закрили, зібрали речі та перевезли до нашого з чоловіком будинку. Благо місця там усім вистачить.

Все життя тато вважав себе у сім’ї головним, командував мамою, вводив якісь правила. Я ж знала, що мама просто дозволяє йому так поводитися. Вона його кохала, її така татова поведінка не напружувала, вона ставилася до цього спокійно і навіть із гумором.

Тим більше мама завжди знала, як переконати його прийняти потрібне їй рішення. Напевно, це є гармонія у відносинах.

Погано було те, що переїхавши до нас, тато все ще продовжував вважати себе у сім’ї головним. Хоча і мені вже далеко не п’ятнадцять років, і чоловік у мене є, теж не безглуздий хлопчик. Але тата це не бентежило. Він кілька днів освоївся, а потім став нав’язувати свої порядки.

Ми з чоловіком обоє працюємо на віддаленні, часто працюємо ночами, тому що і швидкість інтернету вища, і нічого не відволікає.

Звичайно, якщо ти працюєш до четвертої ранку, то й спиш потім годин до одинадцятої, якщо ніяких термінових справ немає. Ми з чоловіком до такого графіка звикли, вже не перший рік так живемо. Все встигаємо, все нас влаштовує.

Але тато вирішив, що стільки спати можуть лише ледарі. Сам він звик вставати не пізніше половини восьмої. Він, як сам нам висловлював, цілий тиждень терпів, спостерігав, а потім вирішив наставляти нас на шлях істинний. Став нас будити о восьмій ранку, вважаючи, що й так дав виспатися.

Нам чотирьох, а то й трьох годин сну явно обмаль. Я батькові й так вже пояснювала, і так, що ми вночі не просто сидимо серіали дивимось, а працюємо, тому тепер ми хочемо поспати.

– Що ж то за робота така, що ви всю ніч за своїми комп’ютерами сидите, а потім спите до обіду? Нормальні люди встають найпізніше о восьмій ранку, і лягають об одинадцятій-дванадцятій годині.

І знову наші з чоловіком спроби пояснити, що у нас своя специфіка роботи, і знову тато уперто хитає головою.

– Я вас привчу до нормального режиму! Це для вашого блага!

Два тижні ранок у нас починалося о восьмій з того, що тато вдирався до нас у кімнату, вмикав світло і вимагав прокидатися. Поки чоловік ховався під подушкою, я обережно відправляла батька з кімнати, ми хвилин двадцять лаялися, він мене ображав, а я йшла досипати.

Потім батько образився остаточно, і перестав нас будити, вирішивши, що ми самі собі зло робимо. Натомість взявся за наш режим харчування та раціон. Ми з чоловіком не любимо супів, тому це рідка страва у нас у холодильнику. Іноді хочеться, я його готую, але буквально на один раз.

Тато ж звик їсти суп щодня. Та не проблема, наготую, хай йому буде смачно. Але батькові мало самому їсти суп. Йому треба, щоб уся родина його їла. Причому в один із ним час, тобто о пів на першу. У нього якраз обід, а в нас ще в цей час не завжди сніданок буває.

– Треба дотримуватись режиму харчування!

– Тату, це ти вже половину дня проходив, а ми тільки встали. Ну не будеш ти на сніданок суп їсти!

– А ось вставати вчасно треба!

Наша пісня гарна, нова – починаймо її знову! Лаятись ще й через це здавалося такою дурістю, але татові ж видніше, він так все життя прожив, він знає.

Також тато намагався контролювати, скільки світла ми напалили, скільки води вилили. А ми з чоловіком не розуміли – ну яка йому різниця, за все це ми платимо зі своїх грошей. Ну, немає в нас бажання вимикати воду в душі, коли ми намилюємося, і зуби чистити в темряві теж немає жодного бажання.

Тато висловлює свою авторитетну думку з будь-якого приводу, а потім ображається, що до нього не прислухаються. Може тиждень, а то й два ходити з гордий, мовчазний, як пам’ятник собі самому. Одного разу навіть голодування мені влаштував на три дні, не пам’ятаю вже, чим ми його зачепили.

Чоловік вже став на цілий день виїжджати до міста, щоб не потрапити під руку тестю. Я теж із задоволенням так вчинила б, але це негарно. І тато ще сильніше ображатиметься, хоча він і так вічно скривджений, що з ним у цій родині не рахуються, його не поважають.

Можливо буде правильним рішенням, для тата знайти помічницю та повернути його жити додому. Але як йому про це сказати, щоб ще більше не образити й так його вразливу натуру.

КІНЕЦЬ.