Таїсія була красунею, єдиною дочкою Миколи та Антоніни.

Був ще в сімʼї син перед Таїсією, але його не вберегли, не стало хлопчика у дитинстві…

З того часу Антоніна стала мовчазною, у всьому слухалася чоловіка.

Батьки виховали дочку в любові й турботі, хоча батько й був строгим – його слово в сім’ї закон.

Мати так і так слухалася, а Тая, поки була маленькою, теж росла слухняною під батьківською опікою.

Але характер вона мала, красою й розумом на селі славилася.

А в двадцять років одружилася. Тут і сталася сварка в сімʼї.

З Ігорем вона зустрічалася вже рік. Вислів «перший хлопець на селі» якнайкраще підходив цьому красеню.

Завжди чистий, доглянутий, у свого батька в фірмі якимось обліковцем числився.

Дівки так і бігали за ним.

Батько його був шанованою людиною, а ось про Ігоря слава не дуже гарна йшла.

На службі не був – батько постарався. З сільськими говорив із гонором. Дівчата липли до нього, а він серед них тільки й красувався.

Але потім він звернув свій погляд на Таїсію, і все, запишався: найкрасивішу вибрав!

З простої родини, ну та гаразд, зате є чим похвалитися. А Таїсія закохалася так, що ночей не спала, згадуючи його руки на своїх плечах, погляд і гарячі поцілунки на губах…

І ось він уже й заміж її покликав, а батько ніяк: не бути цьому і все!

– Ні, я сказав! – голосно заявив він. – Не віддам я тебе за цього танцюриста в клубі. Душа в нього пуста. У тебе очі не бачать, любов’ю засліплені, а потім мені спасибі скажеш, що вберіг від біди.

– То що мені, в дівках залишатися через тебе?! – не здавалася Таїсія вся в сльозах.

– Чому ж у дівках? За Федора підеш. Як за кам’яною стіною за ним будеш. Чоловік, не те що цей, ледар під татусевим крилом.

– За кого?! – обурилася Таїсія.

– Не піду я за нелюбого. Матусю, скажи йому! Хіба можна дочку віддавати без кохання й без згоди?

– Можна, дочко, – відповіла мати.

– Мене віддали, а ми з батьком все життя у мирі й злагоді прожили.

Микола подивився в очі улюбленій доньці. Доросла, гарна вперта. І не може він допустити, щоб вона нещасливе життя прожила.

– Ти, Таю, потім згадаєш мої слова. Дякувати ще будеш.

Наступного дня зустрілася дівчина зі своїм коханим біля озера, як побачила, так і серце зайшлося від туги, що розлучитися доведеться. Їй хотілося кинутися на його широкі груди, щоб обійняв її міцно і не відпустив від себе.

А Ігор лише подивився єхидно і спитав, провівши рукою по своєму шовковистому волоссю:

– Ну що батько? Обурюється, мабуть? Чи дав добро? – і усміхається при цьому.

– Ні, Ігорчику, – заплакала Таїсія.

– Не бути нам разом, не вмовила я його…

Вона все ж таки пригонулася до нього і гірко заплакала.

– І чим же я такий поганий наречений? Господарство хороше, батько не остання людина в селі, кохання у нас. Чи це все не рахується?

І він пішов щось бурмочучи собі під ніс.

А біля озера Тая зустріла Федора. На землі лежали рибальські снасті, а в руках він тримав каченя. Той привітав Таїсію кивком і опустив очі. Волосся їжачком, обличчя просте, плечистий, але не високий. Хіба порівняти його з Ігорем?

І серце знову стрепенулося від туги…

– Ось знайшов на березі. Схоже, лапка в нього пошкоджена. Віднесу до батька, він підлікує.

Його батько справді вмів лікувати тваринок, тим самим і займався все життя. А Федір трактористом працював і батькові допомагав іноді. Господарство в них теж було хороше, бідно не жили, але й не шикували. Дві сестри одружилися, а він усе з батьками жив.

Таїсія почервоніла, згадавши, що це Ігор нещодавно відкинув був це каченя каченя, погладила його по крильцю і пішла далі.

Соромно їй було за те, що сталося, але ж не розповіси. А каченя вони з батьком таки вилікували. І в себе залишити жити.

А невдовзі й засватали Таїсію за Федора. Напевно, її батько з його батьками поговорив, і відмовитись вона не змогла. Ігор умовляв тікати з ним, але куди? Ганьба ж сім’ї яка!

Вона уявила, як обурюватиметься батько, плакатиме нещасна мати. А раптом у них не складеться і повернутися доведеться?

– Ні, – відмовилася вона.

Ігор обернувся й пішов, гнівно промовивши на прощання:

– Пошкодуєш ти, але пізно буде. Назад не покличу!

Незабаром і день весілля було призначено. Нещасна Таїсія плакала і день, і ніч, але батькові в сльозах намагалася не показуватись. На роботі в теплиці як засяде за грядки, так і думає свої думи важкі, а сльози так і котяться, зрошуючи землю. Вдома мама пошкодує:

– Не плач, дочко. Батько поганого не захоче своїй дитині.

У день весілля Тая стояла перед дзеркалом і дивилася на своє біле вбрання.

Батьки постаралися, зробили на замовлення. Молода, красива наречена була неймовірно гарна!

Не підкачав і наречений. І костюм на ньому добре був і накрохмалена сорочка з краваткою.

А з лиця воду не пити!

Його очі дивилися на Таїсію уважно, з любов’ю. А вона вбік відвернулася. Не могла відповісти йому взаємністю…

Всім було весело на цьому весіллі, окрім нареченого й нареченої. Але молодий тримався.

А тут раптом Таїсія глянула кудись вбік і раптом заплакала від побаченого.

Там був Ігор. Він від Наталі ані на крок не відходив. І танцював з нею, і за плечі обіймав.

А Федір і доторкнутися боявся до коханої. А як «Гірко!» гості гукнуть, то він її приобійме і поцілує легенько, а від його губ медом пахне.

Він не гульбанив взагалі того вечора.

Ніч пройшла, як у тумані. Обіймав Федір молоду дружину трепетно, слова кохання говорив.

Таїсія під ранок розплакалася. Нелюбому віддала себе, і дороги назад тепер немає…

Коли сонечко у вікно зазирнуло, Федір підвівся, одягнувся і сказав безрадісно:

– Не прийняла ти мене, Таю, ні душею, ні серцем. Відчуваю я це. І більше не буду твоєї любові випрошувати, поки сама не захочеш. А як чоловік твій, то берегти тебе буду й любити.

І він вийшов з кімнати.

А вона знову в сльози. Потім заспокоїлася: чого плакати тепер. Треба в нову родину вживатись.

Свекруха зі свекром до сніданку чекали, вийшла вона, посміхнулася. Присіла до столу.

Добре її прийняли, шанобливо. По господарству допомагала чим могла, за грядками та за птахом дивилася.

Каченя підросло, красенем-селезнем стало. Згадала вона, як Ігор відштовхнув його і подумала:

– Такий і з жінкою сваритися буде…

…І так воно й вийшло. Одружився він з Наталкою незабаром, а життя ніякого.

Та щодня до батьків вся в сльозах біжить. І почуття до нього всі минули давно у Таїсії, але й до чоловіка не зʼявилися.

Холола душа, хоч і жаліла вона Федора, але не приймала, не відгукувалася на рідкісні ласки, не відкривала свої жіночі обійми. А свекруха з матірʼю усе онуків чекали. І як їй бути?

Так і йшли день за днем, доки лихо не сталося.

Дуже заслаб був Федір. В лікарні поклали. Таїсія дуже переживала, а лікарі прогнозів не давали ніяких…

А тут приїхала вона до нього зранку, а Федір прокинувся. Краще йому стало.

– Таєчко, тут я, з тобою… – прошепотів він.
Таїсія обійняла чоловіка і давай його цілувати. А він обійняв її…

…Ось і прийшло кохання. Саме, без примусу. Два молодих серця з’єдналися воєдино.

Яким добрим чоловіком був Федір! І сином шанобливим, і зятем. І дружину свою мало не на руках носив. А вона в ньому душі не чула, порошинки здувала.

А коли вони дізналися, що скоро поповнення сімейства очікується, то й натішитися не могли, що молоді батьки, що бабусі з дідами. З ентузіазмом взялися новий будинок вибудовувати.

Тоді й підійшла Таїсія до свого батька, обійняла, щокою до щоки припала і прошепотіла з любов’ю:

– Дякую тобі, татусю. Це ти зробив так, щоб я стала щасливою, і за Ігоря мене не віддав. Повік пам’ятатиму буду твою батьківську любов і турботу.

– Гаразд, доню, – відповів майбутній дід.

– Щастя там, де його серцем чують. Я почув і тобі віддав. Живи на здоров’я, й чоловіка шануй. А ми чим можемо допоможемо. Дай вам Бог щастя!

КІНЕЦЬ.