“Я не хочу і не буду жити з батьками”, – неодноразово повторював мені мій брат Максим. Орендувати квартиру він теж не планував, хотів мати своє. Ми на той час проживали з батьками в трикімнатній квартирі, де кожен мав свою частку. От коли мені виповнилося 26 років, я зібралася заміж.

Щоб заплатити братові за його частку, взяла кредит й віддала кошти. Максим тоді погодився, що хто залишається біля батьків, доглядає за ними, тому і спадок. Відповідно квартира мала залишитися мені.

Ось ми проживаємо всі разом, матір дуже полюбила мого чоловіка, не конфліктуємо, місця вистачає. Згодом у нас народилася донька. Восьмимісячну дитину я залишала на матір, а сама вийшла на роботу. Ми з чоловіком оплачували комунальні платежі та купляли харчі.

Через деякий час одружився ще й мій брат, однак стосунки з його дружиною, Світланою, в нас не складалися. Не дружили, але і не конфліктували. Згодом Світлана народила сина, який був на півтора року старший від нашої доньки.

Влітку вирішили робити ремонт в квартирі, а батьки чоловіка забрали Алісу з собою на дачу. Світлана дізналася про це й одразу почала телефонувати моїй матері. Вона сказала, що поки їх нема, переїде в їхню кімнату, адже там кращі умови для її маленького сина:

– Світланко, – почала говорити мама, – про таке потрібно попереджати заздалегідь, там же ремонт зараз діти роблять. Яке через годину приїдете, треба ж було домовитися з нами, з донькою …

– Ви бабуся не лише для Аліси, а й для онука, скільки можна з тою ненаглядною возитися. От краще б нам допомогли нам з двомісячним малюком, от дякую за все.

Однак свекруха не стала ображатися на невістку, а лише оправдовувала її, ніби то післяродова депресія. Правда, Максим тоді з дружиною так і не приїхав, історія трішки забулася, все притихло. Однак Світлана часто народження дитини підносила нам, як подвиг, через який ми всі її щось повинні.

Коли Артему виповнилося два роки, Світлана віддала його в садок, а сама влаштувалася на роботу. Відповідно, хлопчик часто хворів, і вона приводила його бабусі й дідусю. От тоді взагалі почався жах.

– Навіщо ви Артему дали печиво? – кидалася Світлана на власного свекра, – йому шкідливо солодке і борошняне! Ви так дивитеся за моїм сином? Хіба що шкодите дитині.

– Все, більше сидіти з дитиною не буду, – сказав батько невістці, після її чергових скандалів.

От нещодавно поїхала Світлана на свою відпустку разом зі свекрами на дачу. Матір не дуже була в захваті від такої пропозиції, але відмовити не змогла. Максим мав приєднатися до сім’ї згодом.

– Артемчику, – говорила мама онукові, – припини гратися з піском, його не можна сипати на лавочку…

На той час Артем влаштовував на дачі справжній хаос: топтав клумби, обривав квіти, їв зелені ягоди, а що найголовніше – взагалі не розумів ніяких заборон.

– Подумаєш, – фиркнула Світлана,  – що ви від нього стільки хочете, дайте дитині можливість пізнавати світ. От насипав того піску на лавку, так що, тепер робити з цього кінець світу?

– Нічого поганого він не зробив, – відповіла тоді я Світлані, – але ніхто прибирати за ним не кинувся. Тобі не шкода праці, що матір сюди вклала, щоб зараз Артем все топтав? Ні Максим, ні ти не станете тут знову садити квіти.

Світлана тоді демонстративно встала і пішла в свою кімнату, залишивши Артема з нами. Хлопчик почав наближатися до сусідської собаки, тоді моя матір швидко зреагувала і відтягнула дитину. Він, звичайно, почав капризувати. Світлана почула скиглення й одразу вибігла до нас. Почала звинувачувати маму, що вона надто жорстоко себе поводить з сином.

– Що ти причепилася? Я не могла впустити онука до сусідської собаки. А те, що ти садиш дитину за великими і маленькими потребами всюди, де заманеться. Куди це годиться? Я не хочу садити квіти на клумбах, де онук справляв потребу. Навчися трошки нас поважати, ти тут не одна і навколо тебе ніхто бігати не буде.

– Ах так, – закипіла Світлана, – значить ваша Аліса тут, як вдома, а я з дитиною маю почуватися, як в гостях? Не дивно, ви ж мені просто свекруха, ніколи не приймете ні мене,  ні мого сина, як рідних.

Світлана тоді влаштувала скандал, зібрала речі, а ввечері мовчки Максим забрав їх до міста. З того часу Максим не спілкується ні зі мною, ні з батьками. Образилися.

От хіба ми з мамою не праві?

КІНЕЦЬ.