Я не люба бабуся, бо не дарую золота, прикрас, дорогих іграшок. Мені всього 62 роки і теоретично я можу поїхати ще на заробітки до подруги в Італію. Можливо, хоч тоді я даватиму достатньо своїм дітям і онукам грошей і подарунків, і мене знову любитимуть?

Чесно кажучи, мені б у 62 роки сидіти вдома та онуків няньчити. Але моя голова зараз зайнята зовсім іншим. Я вже другий день у серйозних роздумах: а чи не кинути мені все і не виїхати на заробітки? Час ще є і самопочуття маю нормальне на свій вік.

Тут, в Україні, я самотня. Найкраща подруга і та зайнята своїми справами. Собачок-котів немає. Залишилися лише самотність і розчарування. Чи варто через них відмовлятися від подорожі? Та й копійка ніколи зайвою не буває. Півтора-два роки погоди не змінять, проте мій фінансовий стан точно покращиться. І зможу дарувати нормальні подарунки рідним – це головне.

Хоча зараз я не маю якихось значних коштів, так було далеко не завжди. Заміж я вийшла досить пізно за тодішніми мірками, зате знайшла собі ідеального чоловіка. З чудовим характером, розумного, заможного. Степан мій був прекрасним господарем. І я любила його, а ще більше – поважала і шанувала.

Іноді між нами з чоловіком виникали суперечки, але за все сімейне життя я жодного разу не подумала про розлучення. Жодного разу. А тепер подивіться на сучасні сім’ї. Це ж просто неймовірно, скільки розлучень!

На жаль, Бог обдарував нас лише однією донечкою Уляною. Більше дітей нам мати не судилося. Тож всю любов і увагу ми віддали своїй єдиній дитині. Уланка навчалася у найкращій школі в місті, ми наймали для неї репетиторів, тренерів – усе для того, щоб вона почувала себе щасливою. Щоб виросла розумною та начитаною. Для дівчини це дуже потрібно все.

Потім дочка виросла, і в неї з’явилися перші кавалери. Поки мій чоловік працював на хорошій посаді, цим питанням зайнялася особисто я. Не знаю, як вам пом’якше про це написати, але я буквально гнала цих дворових котів з порога. Звичайно ж, у такої грамотної дівчинки, як наша Уляна, залицяльників було багато. Але всі ці хлопчаки хотіли від неї лише одного.

А я була проти таких швидкоплинних стосунків. Я мріяла про те, що Улянка знайде собі ідеального чоловіка, і вони подарують нам з її батьком купу маленьких онуків. Мабуть, колись я переборщила, і дочка дуже сильно на мене образилася за те, що я не випускала її гуляти, коли їй того хотілося.

А потім мій Степан дуже захворів. На його лікування ми витратили дуже велику суму грошей, і я вже хотіла влізти в борги – все для того, щоб чоловік міг одужати. Але він дуже швидко і несподівано покинув нас. Просто в один момент. Навіть на відспівуванні я не могла повірити в це й отямитися. Здавалося, ось він зараз прийде, обійме мене, і все буде, як і раніше.

Але так, на жаль, не буває. Я лишилася без свого Степана. І поки я переживала втрату, донька часу не гаяла. Вона переїхала з нашої квартири до якогось хлопця, а в мене зовсім не було енергії та сил, щоб хоч якось цьому завадити.

Згодом ми знову почали спілкуватися, але додому Уляна так і не повернулася. А за півтора року вона сама запросила мене на власне весілля. На той час я вже зрозуміла, що без чоловіка жінці у моєму віці жити в цілому дуже нелегко.

Добре хоч, я знайшла “заначку” чоловіка в сейфі, якраз на випадок, якщо з ним щось мало статися. Ці гроші, та ще й рахунок у банку, тримали мене на плаву. Хоча ні що не буває нескінченним, самі розумієте.

За кілька днів перед весіллям я дізналася, що моя дочка чекає дитинку. Моїй радості не було меж. Лише коли я познайомилася зі своєю свахою, у день одруження, емоції трохи стихли. Тамара знала про те, що моя Улянка при надії, задовго до мене. А ще вона прийшла на весілля вся в золоті та хутрі, вдавала з себе королеву.

Я тоді нічого про неї не знала. Виявилося, вона звичайна роботяга, просто працює в іншій країні, ось і може дозволити собі всілякі такі розкоші. На той момент у мене ще були заощадження, тож я була відносно спокійна.

З того часу минуло чимало часу, і тепер у мене вже є двоє онуків. Роки взяли своє і у фінансовому плані. Я хоч, як можу, намагаюся заощаджувати, проте гроші витікають кудись, як пісок крізь пальці.

У святкові дні ходила до дочки, на онука подивитися, так довелося також розщедритися. Дитині дала трохи грошей, доньці із зятем подарунки купила. Все як годиться. Потім дивлюся, а в них новий телевізор. Запитую: давно купили? А Улянка відповідає, що це подарунок. Бабуся надіслала з-за кордону.

Тамара молодчинка, нічого не скажеш. Сидить у своїй Іспанії вже другий десяток років. Синам купила по квартирі, грошей заробила, що ж ти ніяк не заспокоїшся? Приїжджає додому лише відпочити або у великі свята. Хоч чоловік удома сидить, напевно, там у неї, а тут у нього хтось є.

А головне, мої онуки дуже її люблять. Вони постійно спілкуються по відео на комп’ютеру, старший знає її на ім’я і навіть при мені питав про свою іншу бабусю. А я для онука все одно, що порожнє місце. Дуже мені від цього сумно.

Тому я й замислилася про те, чи не виїхати мені самій за кордон. Маю подругу в Італії, вона може мене швидко влаштувати, так вона сама казала. До того ж, удвох буде веселіше. Мову, як вона каже, вивчати необов’язково. Я ж не надовго туди вирушаю. Так, заради нового досвіду.

Здам квартиру якимось порядним людям, не студентам – це точно. І поїду. Уляна навіть не помітить моєї відсутності, онуки тим більше. Інша річ, що я у своєму житті працювала лише кілька днів, у мене завжди для цього був чоловік. Але я ж не ледача, просто не було потреби. Весь дім на мені.

Поїду, чого вдома сидіти? Будуть у онуків дві бабусі в золоті ходити і їх обдаровувати.

Джерело