Моя мама знала, що їй скоро треба вже на той світ піти. І одного дня я почула від неї дивну фразу:

– Ти на спадок не претендуй. Краще нехай Марина тут живе, – тихо шепотіла мама мені на вухо.

Знаєте, кажуть, що на покійників не можна тримати образу. Але я на маму дуже зла через цю хату!

Отож, у мене з сестрою невелика різниця у віці, тільки рік. Ми родом з маленького села біля Львова. Моя мама постійно крутилася на городі, адже у нас була велика господарка – корови, кури, коза, качки, кролики. А тато їздив до Стрия на роботу, на вихідні працював у полі.

Тоді зрозуміла, що життя в селі – це не про мене. Не зрозумійте мене не правильно, я не якась там пані чи білоручка. Але крутитися з ранку до ночі біля корів і танцювати з сапою на городі – ну сумнівне задоволення. Тим паче, я хотіла стати дизайнером.

Після 11 класу я вступила до Львова. Ще й на державне місце і змогла вибити кімнату в гуртожитку. А ось у Марини були інші плани. Вона після 11 класу нікуди не поступила, тільки закінчила курси майстра манікюру. А потім вийшла заміж за Петра, хлопець з сусіднього села, та переїхала до нього жити. Хоча стосунки зі свекрами у неї були кепські. Вони бажали іншу кандидатуру на роль невістки..

Коли не стало нашого тата, то я ледь не щовихідних приїздила до мами. Вже після 1 курсу я змогла знайти підробіток, тому купувала мамі ліки, продукти. Навіть на день народження подарувала новий телефон, аби вона завжди була на зв’язку.

Але рік тому мама серйозно захворіла. Тому я порадилася з чоловіком, ми забрали її до себе. Якраз жили біля лікарні, і наш кум домовився за обстеження, операцію. Я взяла на роботі відпустку та була поруч з мамою. Хоча ми хотіли полетіти влітку на море. Але вже, здоров’я мами важливіше.

А раз приїжджаю у село, забрати речі мами – а в хаті Марина та її діти.

– Та вигнав Петя геть, уявляєш?! Просто от прийшов, викинув всі речі через вікно. Мені тепер соромно у те село їхати, бо сусіди пліткують. Ще й свекруха каже, що то я винна. Мені нікуди йти, чесно, – скиглила сестра.

– Добре, але мама скоро має приїхати в село. У неї якраз операція закінчилася.

– Нехай мама у тебе ще поживе. Просто нам тут ледь місця вистачає. Де вона буде спати? У літній кухні, де дуже холодно? А в тебе три кімнати, всі поміщаються.

Я погодилася. Але, на жаль, операція мамі не допомогла. Їй ставало все гірше і гірше. І от місяць тому вона підійшла до мене:

– Доню, я хочу поговорити серйозно. Лікарі кажуть, що аналізи погані. Знаєш, ти на спадок не претендуй. Краще нехай Марина все отримає.

Знаєте, я спершу подумала, що мама так жартує. Але ні. Вона вже написала заповіт у нотаріуса. І керувалася тим, що у Марини двоє дітей, нема роботи і вони мають жити у цій хаті. А от я, на її думку, можу обійтися!

Але мама не знає, що нам також потрібні гроші. Мене на роботі скоротили, треба зробити ремонт у кімнаті сина, бо вже старі меблі. А ще купити нову машину, бо наш старий Ланос ледь їде. Я гадала, що Марина викупить мою частку і цих грошей на щось та й вистачить.

І я за мамою рік доглядала. Не брала гроші за продукти, за ліки. Операцію їй робили через наші знайомства! А тут мене з голими руками залишає.

А все через те, що моя молодша сестра повна невдаха. І їй має дістатися все. Це не нормально. Я так образилася, що навіть на могилу до мами не приїжджаю. Бо вона не цінувала нашу турботу та підтримку.

КІНЕЦЬ.