Коли розпочалися всесвітні обмеження, нам довелося нелегко. Зарплата чоловіка була урізана через віддалену роботу, а я перебувала в декретній відпустці з мінімальною дитячою допомогою.

Я не могла знайти роботу з частковою зайнятістю, і що ще гірше наша господиня квартири підняла орендну плату, пославшись на безробіття своєї дочки.

Ми боролися кілька місяців, ледве зводячи кінці з кінцями після оплати оренди та комунальних послуг. Мої батьки, які живуть у селі з поганим інтернетом, не були для нас виходом, тому що чоловікові потрібен був надійний зв’язок для роботи.

Тому ми неохоче запитали мою свекруху, яка живе неподалік у трикімнатній квартирі, чи можемо ми тимчасово пожити в неї.

Вона відповіла категоричною відмовою, наполягаючи, щоб мій чоловік сам вирішував свої проблеми. У нас не залишилося вибору і ми переїхали до моїх батьків.

Незабаром чоловік почав їздити в місто на роботу, і через три місяці ми нагромадили достатньо грошей, щоби взяти іпотеку на будинок у селі.

Я припинила спілкування зі свекрухою. Мій чоловік все ще іноді з нею розмовляє, але вона не виявляє інтересу ні до нашого життя, ні до свого онука.

І ось нещодавно свекруха вимагала зустрічі з онуком, заявивши, що це її законне право. Її раптовий інтерес здався нам підозрілим: можливо, він був викликаний злістю, а не щирою турботою.

Ми вирішили, що їй краще ніколи не зустрічатись ні з нашим сином, ні з нами. Як би там не було, ситуація змушує задуматися: чи правильно ми робимо?