У моїй сповіді не буде нічого особливо оригінального. Мені 20 років. Вже 5 років я зустрічаюся з хлопцем, він старший за мене на 3 роки, тобто, я майже з самого дитинства з ним.

Він у мене симпатичний, займається у спортзалі, сильний такий і гарний. Звичайно, він мій перший хлопець і лишався їм п’ять років, я ніколи не зраджувала і навіть не думала про це.

Коли я раптом залишилася сама в чужій країні, то зустріла хлопця, який мене зацікавив. Ми з ним зустрічалися в готелі тричі, поки я там жила.

Мені з ним було добре, хоч і не звично. Я подумала, що повернуся до свого коханого і ніхто нічого не дізнається. Але моя совість почала мене гризти.

Не думала, що вона так мене мучитиме. Я довела себе до такого стану, що готова була все розповісти та розлучитися, хоча він такий гарний, дуже любить мене, не зраджує.

Я завжди вірила своєму хлопцю. Мені, мабуть, просто захотілося розмаїття якогось. Адже він один у мене за все життя був.

Я була вже на межі зізнання, коли мені доповіли «добрі люди», що він теж зрадив мене. І хто б знав, як мені було боляче.

Були істерики, я сказала, що більше не з ним, подумала: от і привід розлучитися. Але не тут було.

Він повзав за мною тиждень, багато плакали разом, але я нічого не зізналася. Він казав, що було не на тверезу голову і більше такого не повториться і що без мене жити він не хоче і не зможе.

Загалом, у мені щось перевернулося, і я вирішила, що нехай усе залишається як є. Тільки тепер уже не буде між нами довіри, хоч я в його очах чиста, але це не так і я про це знаю. Але мовчу.

Ми вирішили, що не зможемо одне без одного – стільки ж років разом. Він хоче дитину і, щоб я була його дружиною.

Не думала, що хлопець може пролити стільки сліз через дівчину. І начебто все добре, але я знаю, що він спав з іншою дівчиною, що конкретно на мене тисне.

Тепер у мене ще більше причин зраджувати йому, і я думаю, що робитиму це в майбутньому, якщо залишуся з ним.
Як мені краще зробити?

Гуляти, щоб він не знав, чи розлучитися, що практично нереально – ми надто звикли одне до одного. Я в сум’ятті та паніці, це дуже важко.

Напевно, якби я тоді не зрадила, я б збожеволіла від болю і ревнощів, які він мені завдав, а так якось навіть легше. Може, у когось було таке? Що мені робити?

КІНЕЦЬ.