Житло своєму синові купила я, бо вже 12 років я на заробітках в Іспанії. Не можу похвалитися, що за цей час я багато заробила, але на двокімнатну квартиру в новобудові мені вистачило.

Мені 59 років, сину моєму, Валерію, 34. Він одружився ще 6 років тому, і не хотів жити в селі, де у нас був будинок, тому вони з невісткою відразу почали орендувати житло в місті.

Я поїхала в Італію для того, щоб забезпечити себе на старість, бо у мене нічого, крім старої хати в селі не було. Ми з чоловіком розлучилися саме тому, що він не хотів гроші заробляти. А у нас ріс син, і мені хотілося, щоб хоч він жив краще, ніж ми.

12 років тому, коли Валерій вже був доволі дорослим, я вирішила, що їду на заробітки – Італія, Іспанія, Греція, мені було байдуже куди. Але моя подруга була в Іспанії, і стала мене до себе кликати, от я і поїхала до неї, в надії, що вона мені допоможе прижитися на новому місці.

Галина мені і справді допомогла, вона і прихистила мене у себе на перший час, і з роботою допомогла. Сусідка не переставала мене повчати, щоб я в першу чергу про себе думала.

Вона мені сказала: “Ти спочатку свою хату до ладу приведи, а потім вже будеш синові з невісткою допомагати. Повір мені, вони і так цього не оцінять”.

Подругу я послухала, і стала складати гроші, щоб відбудувати свій будинок в селі, Валерію жодного євро не висилала.

Але коли син вирішив одружитися, і пішов на знімання, мене почало мучити сумління, чи правильно я роблю, коли гроші в панчоху ховаю, в той час як мій син їх потребує.

Вони з невісткою обоє працювали, але про те, щоб купити собі житло, і мови не могло бути, в нас двокімнатна квартира сирець в новобудові коштує приблизно 30 тисяч євро, звідки їм було взяти такі гроші?

Коли у сина з невісткою народилася дитина, мені стало шкода онука, я приїхала додому, і купила квартиру в новобудові. Щоб син почувався впевненішим, я відразу житло на нього оформила.

Ремонт, меблі, і інші речі – також все було зроблено за мій кошт. Грошей я не шкодувала, робила все так, як вони хотіли.

Витратилася я під нуль. Тому поїхала знову в Іспанію, щоб заробляти тепер вже собі.

Та останнім часом мені чомусь не щастить з зароблянням, нічого відкласти не можу, хоч плач. То у мене роботи нема, то я захворіла і лікувалася, то ще щось. Одним словом, поки що я нічого не заробила.

Взимку я приїхала додому у відпустку, і вирішила, що поживу у сина, оскільки в моїй хаті в селі досі ще всі зручності на вулиці, і воду теж з криниці доводиться носити.

Та невістка цьому не зраділа, куди ходить бурчить, мовляв, це треба так умудритися – 12 років бути на заробітках і навіть воду в дім не провести.

Мені дуже прикро від її слів, адже якби не я і не мої гроші, то де б вона сама була? Можливо, теж носила б воду відрами з криниці.

Син мовчить, він наче між двох вогнів. Я вже намагаюся навіть з своєї кімнати не виходити, щоб зайвий раз не дратувати невістку. Ще трохи, і я знову повернуся в Іспанію.

Все частіше я згадую слова Галини, яка мене попереджала, що спочатку треба про себе подумати, а потім вже про дітей, якщо буде така можливість.

КІНЕЦЬ.