Тетяна Іванівна, жінка шістдесяти п’яти років, поснідала на самоті, до якої ще зовсім не могла пристосуватися. За звичкою накрила стіл на двох, хоч і не стало чоловіка вже кілька місяців тому. З Петром Миколайовичем вони прожили довге спільне, щасливе життя. Разом працювали на фермі. Було важко, але виростили та виховали двох прекрасних синів, які тепер живуть та працюють у місті.

Допивши чай і прибравши зі столу, Тетяна Іванівна взяла лійку і попрямувала поливати грядки на городі. І навіщо вона стільки насаджувала, роздумувала вона, чи багато одній їй треба.

От якби старшенький візитом побалував, так нагодувала б вона його від душі, дуже вже він любив свіжу зелень зі свого города. Але ніколи йому, він працює багато, як не подзвониш, так зайнятий весь час. Бізнес, каже, намагатиметься розвивати.

А як молодший провідати б наважився, то тому курочку б приготувала, хоч і остання вона залишилася в неї, але для синочка нічого не шкода. Але той все себе ніяк не може знайти, роботу одну на іншу міняє постійно. Все не складається життя в нього, рідного. Шкода, що дітлахами синочки ніяк ще обзаводитися не хочуть, а то привезли б онуків понянчиться і життя веселіше стало.

Раптом Тетяні стало погано. Дійшла вона якось до ліжка в кімнаті, – зараз полежу, – подумала, – і все налагодиться, відпустить, не вперше вже. Але краще не ставало. Нічого не допомагало і Тетяна Іванівна наважилася зателефонувати до молодшого сина.

– Доброго дня, Вітя,- тихо прошепотіла жінка,- знаєш, щось я себе погано відчуваю, а номер швидкої знайти ніяк не виходить…

– Привіт, мамо. А я звідки знаю номери швидких ваших. Ось знайшла в кого питати. До сусідки сходи чи що. А поки дійдеш дивися і краще стане, – порадив син і поклав трубку, – ось знову все вигадує, аби заманити мене до себе.

Дістала вже своїми викидонами. Мені може тут теж не добре, тільки я ж ні до кого зі своїми скаргами не нав’язуюсь,— невдоволено пробурчав Віктор собі під ніс.

Поки Тетяна Іванівна набирала пальцями, номер старшого синочка, не встигнувши сказати ні слова, випустила телефонну трубку на підлогу.

– Ірина Миколаївна, мені треба відлучитися, простежте тут за всім, – Михайло на ходу натягував куртку, вибігаючи з офісу, – від мами дзвінок надійшов, але вона мовчить і не відповідає. Мабуть, сталося щось…

Під’їхав старший син, коли швидка вже виносила Тетяну Іванівну з дому. Михайло поїхав разом з нею. Всю ніч чергував на лавці біля дверей, потім весь ранок за руку тримав.

– Сину, – прошепотіла жінка, ледве розплющивши очі, – я зізнатися тобі хочу, поки на той світ не вирушила. Не я тебе народила. Батько рідний, а я ні. Одружився Петро зі мною, коли вже вдівцем був і ти в нього без мами залишився, а потім уже й Вітю разом нажили. Ти пробач мені, якщо, що не так було. Якщо образила чимось…

– Та що ти, матусю, я знаю все, – з тремтінням у голосі відповів Михайло і лагідно поцілував її в сиве волосся, – уявляєш, мамо, ось є в деяких дітей, що немає зовсім матері, а у мене аж дві в житті були і обидві – самі, що не є, рідні. Ніколи я від тебе ніякого поділу не відчував. Тільки любов і ласку безмежну.

– А як, звідки ти дізнався?, – з подивом тихо поцікавилася жінка, – адже ми з батьком вирішили тоді, що у вихованні так краще буде, щоб тобі легше було… А потім, думали, якось розповімо тобі все , та ось і затрималися так…

– Мені брат тоді, коли мені років чотирнадцять було ще, показав документи всі, що у тебе в гардеробі захованими знайшов. Ми ще посварилися того дня. Насолити, мабуть, таким чином хотів. Але в нього не вийшло. Ти, матусю моя, найрідніша і найкоханіша, – відповів Михайло, – а на той світ тобі ще рано. Хто мені з онуками допомагатиме. Я одружитися зібрався. Як же онуки без бабусі?

– Ох, новина яка хороша. Куди ж я тепер, синочку мій рідненький, куди ж я тепер подінусь, обов’язково поправлюся!

Виїжджав Михайло від мами зі спокоєм на душі, адже прогнози у мами добрі. А жити вона тепер одна в селі не буде, а з ним, у місті. Там її вже нічого не тримає, а тут онучок скоро буде.