-Не одружуйся, зятьку!

Коли Євген вперше почув цю фразу, то подумав, що тесть просто веселун.

Мало що в нього в голові? Зрештою, вони з Веронікою були разом уже п’ять років. Пора б і подумати про шлюб.

До того ж, молода наречена дуже на весіллі наполягала.

Від однієї думки, що всі її подруги вже заміжні, і тільки вона одна ходить одна, їй ставало не по собі.

Вероніка дуже хотіла заміж. Не сказати, щоб Євген був її ідеалом, але краще з ним, аніж одній.

Можна сказати, вона сама зробила йому пропозицію. Точніше поставила ультиматум – або одружуємося, або розходимося.

Звичайно, Євген погодився. Кохана йому була до душі, особливо коли в хорошому настрої, а тестя і тещу він обожнював.

Сам він залишився без батьків ще у дитинстві. Їх не стало раптово, коли йому ледве виповнилося сім років. Євгена виховувала бабуся. Чудова жінка, але строга.

Олена Степанівна, мати Віри, була зовсім іншою.

Завжди така добра та ласкава. Вона й сама полюбила Євгена, наче свого сина. Прив’язалася до нього за роки знайомства. Та й сам він завжди був радий допомогти тещі й тестю.

Власне, він уже давно вважав, що всі вони поріднилися, залишалися тільки формальності.

І ось Вероніка ощасливила батьків, що виходить заміж. Вона тримала нареченого за руку і посміхалася. Мама її від душі привітала, а батько без натяків сказав Євгену:

-Не одружуйся, зятьку! Ще буде тобі з нашою Вірою проблем!

Дочка, звісно, ​​образилася, але Олена її заспокоїла. Мовляв, тато ніколи жартувати не вмів. Микола й сам потім зрозумів, що перегнув палку, але коли вони з Євгеном залишилися наодинці, то шепнув йому на вухо.

-Я тоді не жартував. Ти б ще подумав!

-Дядьку Миколо, та годі вам! Ми вже давно знаємо один одного. Притерлися, так би мовити!

-Е ні, любий. Вона себе ще у всій красі не показала! – похмуро додав тесть.

Незважаючи на вмовляння, весілля відбулося через два місяці. Могли б і раніше розписатися, але річ у тому, що молода наречена поставила ще один ультиматум.

Мовляв, мої батьки дали гроші на весілля, ти маєш внести стільки ж!

А де Євгену їх узяти? Йому вже тоді було майже тридцять, але працював він звичайним слюсарем.

Батьків та близьких багатих родичів у нього не було. Загалом, два місяці він підробляв, аби догодити коханій.

Завдяки друзям вдалося знайти хороші підробітки, щоб усе зробити, але цим Євген навіть пишався. Мовляв, впорався! Виборов кохану…

І ось весілля відгуло, гості відтанцювали і почалося сімейне життя.

Спочатку Вероніка була доброю. Все не могла натішитись, що вона тепер дружина, а потім зрозуміла, що іншим дружинам більше пощастило.

Он Оленці чоловік телефон купив дорогий. Катька щороку за кордон відпочивати їздить. Маринка каблучку з діамантом на пальці носить.

І тільки вона сама нічим таким похвалитися не може. Хіба що полуницею, вирощеною на власних грядках, але цього їй мало.

-Євгене, час би нам своє житло мати. Скільки можна по орендованих квартирах тягатися?

-То давай до твоїх батьків переїдемо! Вони нас стільки разів кликали. Квартира у них велика, всім місця вистачить. Якраз зможемо і собі на квартиру відкласти! – запропонував Євген у відповідь.

Олена й Микола і справді не раз пропонували молодим жити разом з ними, ще навіть до весілля, але Вероніка не хотіла, відмовлялася.

Мовляв, не можу, коли дві господині на кухні! Хоча щодо кухні, то її саму там бачили не часто. Готувати Віра не дуже любила. Доводилося частенько перебиватися бутербродами, чи макаронами з сардельками, але Євген ніколи не скаржився.

Точніше пару разів він намагався натякнути, що Олена Степанівна чудово готує, і варто у неї попросити пару рецептів, але дружина йому на те відповіла, що він на таку їжу не заробляє!

Образливо, звичайно, було, але чого на правду ображатись. Заробіток у Євгена за середніми мірками був нормальним, але його дружині завжди хотілося більшого.

Якось Євген прийшов з роботи пізно. Не встиг він закрити за собою двері, як в коридор вискочила Вероніка.

-Значить так, любий мій, – почала вона. – Я тут подумала і вирішила – треба тобі, Євгене, на заробітки їхати! Так швидше ми на квартиру заробимо!

-Як на заробітки? – здивувався Євген. – Як же я кину тебе одну?

-А куди я подінусь? Буду чекати на тебе! Все ж таки для сім’ї! Ти тепер мій чоловік. Нам житло своє потрібне!

-То разом поїхали. Там, де Сашко пропонував, можна сім’ями працювати! І тобі знайдеться якась робота. Зарплати там хороші. Натомість разом будемо! – запропонував він.

-Ні, я не хочу! Важко там. Ти в нас хлопець міцний, сам впораєшся, а я поки що думатиму, в якому районі краще квартиру купувати.

Довго вони сперечалися з цього приводу, але Вероніка була непохитна. Їдь і все!

Довелося Євгену й на це погодитись. Виїхав він в Польщу. Пробув там майже рік, все продовжував працювати за вказівкою дружини, щоб більше грошей привезти…

Та коли Євген повернувся в Україну, вдома його чекав справжній сюрприз!

Вероніка зустріла його з округлим животиком. Там і будь хто б здогадався, що дитина не від нього. Євген спочатку просто хотів зібрати свої речі й піти, але дружина у сльози.

-Люблю, не можу, не кидай мене! Помилилась, вибач, сама не розумію, як так вийшло!

Звичайно, він не повірив, та й пробачити такого не міг. Адже майже кожен день по телефону розмовляли, хоч і секунд по тридцять, але все ж таки. А вона навіть словом не обмовилася.

Думав Євген, думав, а потім вирішив – хто не без гріха? Може, й справді, випадково…

У нього самого такі думки теж бували, коли вони були в розлуці. Щоправда, він сам стримався, не піддався…

Загалом, вирішив Євген пробачити дружину і прийняти її дитину.

Вона йому ноги була готова цілувати за його милосердя. Зовсім не хотілося залишатися одній та ще й з дитиною.

Народити Віра мала через три місяці. За цей час на зароблені гроші Євген встиг купити квартиру.

Довелося, правда, ще кредит взяти, але все-таки тепер вони мали своє гніздечко.

Коли вони нарешті заїхали в нову квартиру, то здавалося, що вже нічого не віщує біди. Прожили кілька тижнів просто чудово. Вероніка навіть готувати почала щось схоже на їжу, щоб чоловіка порадувати. Наче налагодилося все.

Він і забувати став, що дружина вагітна не від нього, але коли настав час пологів, чекав на нього ще один неприємний сюрприз.

Євген приїхав за дружиною та дитиною, як годиться, з квітами та кульками.

Хотів якнайшвидше познайомитися з донечкою, але на порозі лікарні з квітами та кульками він був не один.

Стояв ще один їхній спільний знайомий – Анатолій, з яким Євген раніше працював на одному заводі.

До того моменту Вероніка не зізнавалася, від кого вона завагітніла, але тепер і так стало ясно.

Коли вона вийшла з пологового будинку з донькою на руках, Анатолій кинувся до неї і почав просити вибачення.

Мовляв, люблю, був не правий, любитиму до кінця життя! Вибач, кохана моя!

І добре, якби Вероніка послала його куди подалі, але ні, квіточки і кульки від нього прийняла, а не від чоловіка власного.

І дочку передала справжньому батькові!

Вже наступного дня Євген пішов у РАГС і подав на розлучення, сварячись на себе подумки, що знову повірив їй.

Довго йому ще довелося доводити, що дитина не її, а іншого чоловіка, щоб не платити ще й аліменти згодом.

Зрештою, Вероніка все ж таки змогла отримати своє. Забрала у Євгена половину квартири. У її ненаглядного Анатолія свого житла не було, а квартира її колишнього чоловіка їм якраз дуже пасувала.

Спочатку Євген намагався довести свою правоту, а потім махнув на все рукою і віддав їй ключі від квартири, взявши з неї обіцянку, що половину вартості вона йому поверне, і решту кредиту сама виплатить.

Кредит батьки її на себе переписали, але такої суми одразу не мали.

Вони були порядними людьми, тому Євген взяв із них розписку, що розрахуються пізніше.

Сам він не хотів залишатися у цьому місті. Знову поїхав у Польщу.

Там уже й друзі з’явилися, і робота подобалась. А ще зачекала його там дівчина на ім’я Марійка. Все до нього залицялася, але він зміг тоді стриматися, хоч і сподобалася вона йому дуже.

Перед від’їздом зайшов Євген з тестем і тещею попрощатися.

Все-таки полюбив він їх майже, як рідних батьків. Олена навіть в очі не могла дивитися, так їй соромно було, а Микола потис йому руку на прощання і сказав тихенько:

-Я ж тобі казав, зятьку, не одружуйся! Даремно ти мене не послухав…