Колись давно я була знайома з Галиною Прокопівною – жінкою з унікальним характером, у якої була велика родина, включаючи двох дорослих, одружених синів та чотирьох онуків.

Був у них ще Петро – син її невістки від попереднього шлюбу. Оскільки він не був її прямим спадкоємцем, їхні стосунки залишалися далекими та прохолодними.

На відміну від інших онуків, Петро рідко отримував від неї подарунки, та їхнє спілкування було нечастим.

Незабаром Галина почала жити сама у своєму домі: її чоловік помер, а сини були зайняті своїми сім’ями.

Вона рідко відвідувала їх, не схвалюючи їхній спосіб життя та міський темп, що призводило до відсутності ентузіазму під час її візитів.

А ось Петро, незважаючи на їхні напнуті стосунки, завжди тепло приймав її.

Біда прийшла, коли сильна злива та потоп зруйнували будинок Галини Прокопівни. Вимушена шукати нове житло, вона звернулася до родичів, але вони відмовилися, пославшись на різні причини.

Зате Петро великодушно дав притулок її у своїй невеликій орендованій квартирі. Він допоміг їй переїхати та терпляче переносив її непростий характер.

Згодом Галина зрозуміла, що її різкість щодо Петра була невиправданою. Він підтримав її, коли рідні сини навіть не згадали про неї.

Галині вдалося вибачитись перед Петром, і наступні 7-8 років вони прожили у злагоді. Ідучи на той світ, вона заповіла майно, що залишилося Петру на подяку за його доброту.

КІНЕЦЬ.