Ліда поспішала додому із двома великими пакетами продуктів у руках. Вона мала радісну новину для чоловіка.

Зараз вона приготує святкову вечерю, адже сьогодні Василя!

За годину все встигне. Отож і подарунок йому буде…

Вона глянула на свої вікна. У квартирі світилося світло.

– Дивно, чоловік має бути тільки за годину, може раніше звільнився, – подумала жінка.

Піднявшись на свій поверх, Ліда помітила прочинені двері.

Від хвилювання вона застигла перед дверима, але раптом почула знайомі голоси.

Говорила свекруха і зовиця, старша сестра Василя.

Ліда хотіла їм гукнути про двері, але раптом застигла від почутого.

Вона зрозуміла, що в розмові йдеться про неї! Ліда тихо поставила пакети в коридорі, роздяглася.

Говорили голосно, видно, не очікували, що їх слухають.

– Їжі вдома немає! Як із нею Василько тільки й живе? Навіть печива до чаю нема, не кажучи вже про цукерки!

– Світлано, Василько цукерок не їсть, а цій і так добре.

– Мамо, а ми?! Ми ж гості.

– А хто нас чекав? Ніхто. Добре, що Василько ключі дав. Хоч усе роздивилися й перевірили. Незабаром прийдуть. Треба йти на кухню. Сидимо, чекаємо…

– А квартира у них гарна. Я думала, що буде гірше. Адже у старих такий весь мотлох! А тут все нове.

– Так. Гарна, велика. Не те, що ваша студія. Стіни, як із картону, всіх сусідів чути. А тут тиша.

– Так, мамо. Ти права. Пощастило Васильку. Таку спадщину отримав. Ось що значить вдало одружитися.

– Тільки й пощастило, що квартира. Живуть три роки, а народити не можуть. Ти вже двох родила, а вони зовсім не думають. Напевно, спеціально не хоче ця…

– Так і добре, що не можуть! Ти Васильку скажи. Нехай поміняються із нами. Куди їм три кімнати, а в нас діти? Все одно квартира задарма дісталася. Ти захопила з собою біленьку? Одразу тільки не починай, нехай посидить покуштує, а потім не відвертиться…

– Ах он воно що! – подумала Ліда. – Он вони за чим завітали. За квартирою! Наївні!

Квартира дісталася Ліді у спадок. Вона лише три місяці тому все оформила, разом із Васильком зробили ремонт, праці та грошей вклали чимало.

Ліда посміхнулася, підхопила пакети й рушила на кухню. У цей час із кімнати вийшли гості.

– Нарешті. Ми вже зачекалися. Приїдеш до вас і чекаєш сидиш.

– Привіт. Треба було попередити. А так ми працюємо, вдома тільки вечорами та вихідними.

– Ну привіт. Чай хоч є у цьому домі?

– Зараз буде вечеря і чай.

– Де чоловік?

– Василько буде за годину. До цього часу все буде готове.

– Гаразд, зачекаємо на нього. У нас до нього розмова.

Ліда вже знала яка розмова. Її це мало хвилювало. Вона думала говорити про вагітність, чи зачекати. Василь має дізнатися першим.

За годину прийшов Василь. Вечеря була готова, звичайно не зовсім те, що збиралася спочатку робити Ліда, але салат, м’ясо з пюре. Все смачно та красиво. У холодильнику стояв торт.

– Хіба так чоловіка зустрічають? – свекруха дістала з сумки біленьку і поставила на стіл.

– Мамо, мені завтра рано на роботу…

– Трохи можна. Не кожного дня ми приходимо в гості. По краплі всім.

– Я не буду, – сказала Ліда.

– А що таке? Вагітна, чи що?

– Просто я не люблю.

– Дочекаєшся від вас дітей. Не можеш, то так і скажи. Процедури робити треба. А як ні, то й без дітей живуть.

– Якось швидко ви перевзулися.

– Що? Нічого не зрозуміла. Ти про що?

– Та щойно про дітей говорили, а потім і без них добре.

– Ну, просто ми розуміємо. Буває, нічого з цим не вдієш.

– Ось я й кажу, що швидко ви свою думку змінили. Ви пийте, їжте. Чай? Кава? Торт?

– Ні. Пізніше. Ми з Васильком поговоримо, а потім і чай поп’ємо.

– Ну як хочете.

Ліда дістала торт, поставила вазу з цукерками й налила собі чаю.

– Лідочко, мені теж налий, – сказав чоловік.

– А ти хіба більше не питимеш?

– Ні, мамо. Я вже тобі казав, мені рано на роботу машиною їхати.

– У вас ще й машина є?

– Мамо. Службова, ти що забула?

– Ой, забула. Ну якщо не будеш, то ходімо в кімнату, поговоримо, поки Ліда миє посуд.

Але Ліда швидко все прибрала, поставила у посудомийку і теж пішла у кімнату. Було дуже цікаво почути їхню розмову.

– Ти вже все? – спитала свекруха.

– Так.

– Нам треба поговорити із сином. Зроби так, щоб ми з ним залишилися наодинці.

– У будь-якому іншому місці. Гуляти я не піду.

– Ну, тоді слухай. Ви без дітей у великій квартирі, а сестра Василька з двома дітьми у маленькій. Кажу прямо – вам треба помінятися. У вас дітей немає, і, швидше за все, не буде.

– Чому ви так вирішили?

– Це очевидно.

– Мамо, а ти розумієш про що ти просиш? – сказав уже Василько.

– Розумію. Ти теж маєш зрозуміти. Тобі пощастило зі спадщиною.

– Мамо, це спадок моєї дружини. І одразу тобі кажу, що обміну не буде.

– Ти чоловік, голова, як скажеш, так і буде. Сестрі треба допомагати. Вона має дітей.

– Мамо, а в нас теж скоро будуть діти. Двійня одразу. Ти рада?

– Діти?! У вас?! Не може бути?! У нас у роду ніколи не було двійнят.

– Будуть. Бабуся Ліди була з двійнят, а тепер ми зайняли її квартиру. Вітайте нас!

– Вітаю, – тихо сказала свекруха, яка розгубилася. – Нам вже пора.

Гості пішли…

…– Васильку. Я щось не зрозуміла про двійнят.

– А коли ти мені хотіла сказати?

– А коли ти дізнався?

– Вранці. Ти тест у смітник кинула, а я виносив сміття. Ну й побачив. Я маю для тебе подарунок. Пам’ятаєш ми дивилися сережки?

– Дякую! Мені вони так сподобалися. А про двійнят ти не хочеш пояснити?

– Це просто жарт, припущення. Нехай мама похвилюється, їй іноді корисно думати не лише про добробут дочки. Вигадали ж! Мінятися квартирами. Ця квартира твоя, а та чоловіка Світлани. Гарний обмін. Просто смішно.

– Так. А ти в них ключі забрав?

– Так. У нас же всього два комплекти, та й двері нові через тиждень поставимо…

…Жарт про двійню виявився зовсім навіть не жартом. У термін народилися дві дівчинки!

Свекруха тепер приходить лише на запрошення. Ліда їй сказала, що все про себе тоді почула.

Свекруха звісно вибачилася, але спілкування з нею стало рідкісним.

Навіть онуки їй були не цікаві…

КІНЕЦЬ.