Ми з чоловіком всього домагалися самі, важкою працею, іноді безсонними ночами. В результаті ми змогли купити квартиру, машину, дачу. Навіть виховали двох доньок.

Озираючись назад, я не розумію, як ми цього досягли… Скільки сил було витрачено. Чоловік підірвав собі здоров’я, часто працюючи на двох роботах. Звичайно, є почуття задоволення собою, тим, що всього досягли, піднялися з нуля. Але зараз виникло почуття образи… Діти не цінують, що їм дісталося.

Перед весіллям ми подарували дочці невеликий будиночок. Так, він невеликий — лише 95 квадратних метрів, але цілком відмінна база для старту. Ремонт був зроблений мінімальний. Далі хай як хочуть, так і облаштовують будинок. Пам’ятаю, як чоловік косив ділянку перед тим, як передати ключі дочці.

Ми подарували будинок. Вона тоді була дуже щасливою. Я була щаслива. Пам’ятаю той запах свіжоскошеної трави. Мені здавалося, що в дочки починається нове життя. Але жити вона продовжила по-старому.

З моменту передачі ключів минуло вже понад 7 років. Вони так і не доробили ремонту, досі немає нормальних меблів на кухні.

Продовжують спати на матраці на підлозі. На стінах все так і немає шпалер… просто тинькування. Зміни є, звичайно, але незначні: на підвіконнях з’явилися квіти, а у ванній поміняли сантехніку. І все. За сім років!

Проте щороку, а іноді й двічі на рік вони відпочивають за кордоном.

Ділянка у них заросла травою так, що дивитися неприємно… Сухостій по кілька років накопичується. Занедбали ділянку та будинок. Як можна так жити?

Спочатку я намагалася підштовхувати доньку до того, щоб вони впорядковували житло, але все безглуздо. Зараз шкодую…

Можливо, не треба було так чинити. Якби вони самі заробили на свій будинок, то цінували б…

КІНЕЦЬ.