З дитинства я сприймала важку роботу на дачі як неминуче зло. Від нього не можна втекти, воно невідворотне.

Кожна весна – копай ділянку. Я з батьками, плюс три лопати, плюс цілий день рабської праці від зорі до зорі, і ділянку перекопано.

Потім цілий тиждень все болить так, що вночі заснути не можеш, але справа зроблена. Далі треба садити будь-яку нісенітницю, потім це все прополювати, поливати.

Потім збирання врожаю. Потім знову треба перекопати на зиму. І так рік у рік. Ця тяжка праця з дитинства стала даністю, частиною буття.

Хоча я неодноразово думала: а навіщо це все потрібно? На дачі у нас непогана хата, там не те що відпочивати – там жити можна.

Тільки навіщо ці постійні cправи у сільському господарстві? Кому потрібні ці рольові ігри у роботяг на полі? Ці мішки картоплі не варті витраченого часу та здоров’я.

Ми ж не в епоху натурального господарства живемо. Найкраще робити те, що ти вмієш робити найкраще! Це аксіома, інше можна купити.

Але достукатися до розуму своїх батьків я не могла. Виховані в роки тотального дефіциту вони не чули голос розуму.

Навіть коли зі здоров’ям у них стало зовсім погано, вони наполегливо їхали на дачу, виконувати трудовий обов’язок, ярмо якого добровільно накинули собі на плечі. Мені нічого не залишалося, як впрягатися з силами разом з ними.

Але потім ситуація різко ускладнилася. Я навчалася в інституті, почала зустрічатися з хлопцем, невдовзі ми побралися. Коли ми ще зустрічалися, мій хлопець почав допомагати мені та батькам на дачі.

І дуже швидко жахнувся від цього заняття. Ні, він не білоручка – він автомеханік, кузовник, важка праця для нього повсякденна реальність.

Але ця праця має зовсім інший фінансовий еквівалент. Тобто. працювати безкоштовно, тим більше так каторжно, він не звик, і я його чудово розумію.

І ось, перед весіллям, поговоривши зі своїм нареченим, я випросила у батьків весільний подарунок — дачу. Це й так назрівало – сил обробляти землю у батьків уже не було ніяких.

У перший же рік нашого спільного життя чоловік зробив мені подарунок, остаточно вирішивши дачне питання. Частину ділянки він заасфальтував, а більшу частину – засіяв травою та посадив кілька дерев.

Батьки жахнулися. Як же так! Без картоплі? Без зелені та помідорів? Що взимку робитимете? А нічого. У магазинах все є.

Натомість дача тепер – місце, куди я їжджу із задоволенням. Просто відпочити. Поступово це почало доходити до батьків. Не минуло й чверті століття.

КІНЕЦЬ.