Вже більше десяти років, як ми з Анною пара. В нас трійко чудових діточок. Але сказати, що я забув про Вероніку – не можу. Вона ще зі шкільних часів осіла в моєму серці і це назавжди. Колись я зробив велику помилку, про яку буду шкодувати все життя. Якби ж я комусь довірився, мені б підказали, що не треба кохати людину, склавши руки і чекати чуда. Я все перекинув на неї, а це не працює. Єдине прошу, не повторюйте моїх помилок.

Коли я був молодий, то закохався по самі вуха. Зрештою з цих стосунків нічого не вийшло. На даний час мені сорок років, у мене є дружина і сім’я, але я все ще думаю про своє єдине кохання…

Я ніколи нікому не розповідав про свою любов, ні батькам, ні друзям. Я тримав це в собі дуже довго. І, можливо, тому так вийшло…

Вероніка була моєю однокласницею. Ми навчалися з нею з першого класу, і навіть інколи сиділи за одною партою.

Вона не була однією з найбільших “зірок” в класі, але її скромний характер притягував мене наче магнітом.

Вона була такою ніжною і чуттєвою. Де б я не ходив, Вероніка постійно була в моїй голові.

Я обожнював її, те, як вона виглядала, говорила і просто жила. Я не міг уявити, що коли-небудь навіть подивлюсь на іншу дівчину.

Я був закоханий в неї по вуха.

Проблема полягала в тому, що я думав про Вероніку всюди, де б не був, але ніколи не наважувався їй щось сказати про свої почуття.

Найбільше, що я міг зробити – привітатися з нею, чи позичити ручку чи чистий зошит.

Я не міг знайти правильних слів, коли ми опинялися наодинці. Звичайно, я почувався інакше всередині. Я міг би писати любовні вірші чи цілі романи про кохання, але з моїх вуст нічого не виходило.

Протягом всіх цих років навчання я непомітно спостерігав за Веронікою. Я не міг як слід зосередитися на уроці. А на випускному вечорі я не зводив очей з красуні в неймовірній сукні і з легким макіяжем на обличчі.

В той час в голові не було навчання. Я блукав поруч з її будинком в надії на те, що вона вийде і зрозуміє, що я її кохаю і життя без неї не уявляю.

Одним словом, я чекав, що Вероніка все зробить за мене. Я справді в цей час так думав.

Якби ж я тоді комусь довірився, можливо, мені б порадили, що потрібно бути рішучішим і робити крок на зустріч своєму щастю, а не склавши руки – чекати чогось від своєї половинки.

Але про своє кохання я не розповідав ні друзям, ні батькам.

Після закінчення школи всі однокласники пішли своєю дорогою, а дехто навіть поїхав вчитися за кордон. В тому числі і Вероніка. Своє навчання вона продовжила в Польщі, де до сьогодні живе.

З того часу я її більше ніколи не бачив. Я був спустошений, навіть якось за чарку взявся, але вчасно зрозумів, що це якраз не вихід.

Через деякий час я заспокоївся, і хоча я ніколи не переставав думати про Вероніку, я міг продовжувати жити.

Потім я зустрів Анну і все якось закрутилося.

На даний час я одружений більше десяти років. Я люблю свою дружину, і наших трьох дітей. Але я кохаю, тобто всім серцем, когось іншого.

Але тільки я про це знаю. Вдома я не можу це розкрити, я б зіпсував усе гарне, що вдалося побудувати нам з Анною.

Насправді я хочу сказати вам лише одне.

Якщо ви дійсно любите когось, не дозволяйте йому піти. Скажіть йому, зробіть все можливе, щоб ця людина дізналася про вас. Не мовчіть і не чекайте чуда, як я колись.

Якщо бути наполегливим, то все у вас вийде. Якщо навіть все піде не за вашим планом, ви принаймні знатимете, що намагалися щось зробити заради вашого щастя.

Будь ласка, не робіть такої ж помилки, як я… не мовчіть і не чекайте чуда, чудіть самі!

Джерело