Чоловік Жанни знову вередував. І останнім часом це було зовсім не рідкістю.

-Можливо, у нього якесь вікове, – думала Жанна, намагаючись відволіктися від неприємних емоцій, які зʼявилися під час ранкового спілкування з чоловіком за сніданком.

Чоловік, як завжди останнім часом, зайшов на кухню похмурий і млявий. Сів за стіл, взяв телефон і одразу відкрив сторінку з новинами.

-Сашко, ну кажуть же, що не варто за їжею новини читати, – обережно зауважила Жанна.

-Не говори дурниць, – тільки й буркнув у відповідь чоловік.

Жанна замовкла. Вона поставила перед чоловіком тарілку з омлетом із трьох яєць і каву. Чоловік мовчки взяв вилку і почав їсти, не відволікаючись від телефону.

Жанна сіла навпроти і теж взялася за їжу.

-Ти сьогодні ввечері до подруги йдеш? – раптом запитав чоловік.

-Так, – стрепенулася Жанна. – Сьогодні ми з нею підемо в кіно. А потім, можливо, у парк. Але думаю надовго не затримаюсь.

Вона замовкла, помітивши, що чоловік навіть не відвів очей від телефону і продовжує енергійно гортати новини.

-То що там з подругою? – запитав він через пару хвилин, коли Жанна вже переключилася на інші думки.

-Із подругою? – перепитала вона.

-Так, – здивовано підняв чоловік на неї очі. – Ти ж почала щось говорити. Забула? Вже й не памʼятаєш, що секунду тому було, чи що?

-Просто мені здалося, що тобі нецікаво, – знизала плечима Жанна, відчуваючи, як у ній піднімається образа.

-Здалося їй… – хмикнув чоловік і похитав головою.

Так уже вийшло, що для Жанни чоловік був завжди людиною, до чиєї думки вона дуже прислухалася і його схваленням дорожила.

Зрозуміло, що у кожній нормальній сім’ї так. Але в їхній сім’ї все посилювалося тим, що Жанна вийшла заміж у 20 років. А Олександру, її чоловіку, на той час було вже 35.

Усі навколо вважали, що це шлюб із розрахунку.

Мовляв, навіщо молоденькому гарненькому дівчиськові потрібен такий дорослий чоловік. Хоча те, що він добре заробляв і міг забезпечити її у всьому, багато чого, на думку оточуючих, пояснювало.

Навіть батьки Жанни казали, що, мовляв, розумна донька. Не привела додому примака якогось. А обрала чоловіка солідного.

Здавалося, що навіть сам чоловік так думав! Принаймні він дуже старанно дарував молодій дружині подарунки. І взагалі догоджав у всьому. Хоча, може, він просто так висловлював своє сильне кохання.

Жанна вийшла заміж не за розрахунком. Вона справді покохала. І досі, після 20 років шлюбу кохає. Тільки ось чоловік дуже змінився останнім часом.

Ні, він, як і раніше, їй ні в чому не відмовляв, але ось спілкування… Таке враження, що чоловік навмисно її нервував.

Наприклад, іноді вечорами за вечерею він починав випитувати про щось дуже детально і прискіпливо.

«Де ти сьогодні була, в який саме магазин сходила, кого зустріла по дорозі, на чому добиралася додому, чи заходила в кафе.»

Жанні ставало не по собі від таких розпитувань.

-Сашко, ти запитай мене прямо, чого ти колами ходиш? – сердилась вона.

-Про що я маю тебе прямо запитати? – підозріло мружився чоловік.

-Я не знаю! Тобі ж щось цікаво, якщо ти так прискіпливо цікавишся! – остаточно виходила Жанна із себе.

А чоловік раптово змінював тему…

-Сьогодні дуже сонячно, – казав він. – Навіть незвично для лютого, правда?

І Жанна, приголомшена, замовкала.

-Може, у нього вже якесь з віком таке робиться в голові, – думала вона в такі хвилини. – Але ж рано ще! Усього 55 років!

Але найнеприємніше почалося останнім часом, коли Жанна, яка ніколи не працювала, раптом вирішила почати самостійно заробляти гроші.

-Навіщо тобі це? – раптом запитав чоловік, коли вона оголосила про це. – Чи не пізно починати робити кар’єру?

-Та я не збираюся кар’єру робити. Просто хочу працювати. Хіба це погано? – відповідала повна ентузіазму Жанна.

-Я просто не розумію, із чим пов’язане це бажання. Я тобі грошей мало даю, чи що? Тобі не вистачає? – чоловік явно турбувався про неї.

-Ні-ні… Мені вистачає. Просто хочеться щось робити.

Дітей вони не мали. На жаль, здоров’я Жанни не дозволяло. Вони багато разів пробували, але зрештою змирилися. Не дає Бог, отже, так треба…

І до 40 років Жанна відчула якусь нереалізованість. Усі оточуючі жінки або працювали, або виховували дітей. Але найчастіше і те, й інше разом. А ще й встигали дім у порядку тримати і займатися спортом, і творчістю.

Не можна сказати, що їй нічим було зайнятися, і вона сумувала від нудьги. Але все ж таки хотілося самореалізації. Відчути себе значущою.

-І ким ти плануєш працювати? – скептично піднімав брову чоловік.

-Я хочу вивчитися на дизайнера, – відповіла Жанна.

-Тобто, ти зараз не працювати, а вчитися хочеш. Так?

-Виходить так. Але мені потрібно буде програми необхідні вивчити і загальні принципи. Не думаю, що це довго. Півроку, рік максимум. А потім влаштуюсь на роботу.

-Жанно, ось давай мислити раціонально. Ти справді думаєш, що комусь потрібен сорокарічний фахівець-початківець?

-А чому ні?

-Ти можеш обманювати когось. Але собі хоч не бреши!

Чим я заслужила на такі слова від коханого чоловіка? Нічого ж поганого я не збираюся робити! Навіщо він так зі мною? – думала жінка.

Закінчивши сніданок, чоловік встав, буркнув щось собі під ніс, ніби як «дякую», і пішов вдягатися.

Жанна зайшла за чоловіком у спальню і сіла на ліжко.

-Сашко, я сьогодні ж почну розсилати резюме.

Чоловік на мить застиг, а потім мовчки кивнув і продовжив одягатися.

-Нічого не хочеш сказати? – Жанна почала виходити з себе. – Може порадиш щось? Чи удачі хоч побажаєш?

-Слухай, Жанно, – чоловік повернувся, і вона з подивом побачила сльози на його очах. – Ти якщо хочеш піти, то так і скажи. Навіщо ось ці ходіння колами? Я тобі даватиму гроші. Бідувати не будеш.

-Не зрозуміла, – Жанна застигла із широко відкритими очима.

-Ну, я ж все розумію. Ти ще молода, гарна. У тебе все попереду. А я… – чоловік махнув рукою і відвернувся. – Одним словом, тобі не обов’язково шукати роботу. Я тобі даватиму гроші, навіть, якщо ти підеш.

-Сашко… Ти про що? – Жанна не могла визначити, яких почуттів у ній зараз більше – подиву, чи ніжності і любові до чоловіка. – Я не збираюся йти. З чого ти так вирішив?

Чоловік знизав плечима і промовчав.

-Ні, Сашко, так не піде! Дай відповідь, будь ласка. Давай поговоримо.

Чоловік сів на ліжко поряд із Жанною.

-Я старий. Вже не дуже гарний. А ти молода, красива. Спортом займаєшся. Я бачу, як на тебе мужики дивляться.

-Але ж я не дивлюсь ні на кого, крім тебе!

Чоловік мовчав.

-Сашко, ну хочеш, я не буду влаштовуватися на роботу. Тобі буде спокійніше?

-Ні, – гірко посміхнувся чоловік. – Не буде. Напевно, річ у мені. Якщо ти кажеш, що не хочеш іти. Ти ж не хочеш?

-Не хочу, – у Жанни навернулися сльози на очі. – Ти через це так неприємно поводишся останнім часом?

-Ну ось, – засміявся чоловік. – Неприємно. Старий неприємний чоловік!

-Ну, а як ще назвати те, як ти зі мною розмовляєш останнім часом?

-Я просто переживаю. Мені лячно. Дуже… – просто сказав чоловік. – Добре, треба збиратися…

І він підвівся з ліжка і продовжив одягатися.

Біля вхідних дверей Жанна затримала чоловіка. Вона взяла його за руки і подивилася просто в очі.

-Я тебе люблю. Чуєш? І нікуди не піду, – вона посміхнулася. – Не дочекаєшся! Зрозумів?

Чоловік ніяково кивнув.

-На роботу я влаштуюсь. Але це не означатиме, що я зібралася від тебе йти. Запам’ятав?

Чоловік знову кивнув.

-Гаразд, іди, – відпустила руки чоловіка Жанна. – Бережи себе!

Після цієї розмови Жанні полегшало.

Як вона одразу не здогадалася, що він просто переживає. Вигадала всяке… А він просто переживає, що старіє…

-Треба йому частіше говорити, як я його люблю, – вирішила Жанна і радісно побігла розсилати свої резюме…