Антон завжди повертався додому з посмішкою. Його любов до дружини була глибокою та щирою, і саме це робило його щасливим. На роботі, однак, колеги не поділяли його поглядів. Вони часто глузували з нього, називаючи його “подкаблучником”. “Гей, Антоне, ти і сьогодні поспішаєш додому?

Дружина покликала?” – сміялися колеги в обідню перерву. Антон лише посміхався у відповідь. “Так, поспішаю. Моя дружина – найкраще, що зі мною трапилося в моєму житті “, – тихо відповідав він. Одного вечора,

коли Антон повертався додому, він побачив, як його дружина, Олена, зустрічає його на порозі з посмішкою. “Як минув твій день, любий?”

– Запитала вона, обіймаючи його. “Як завжди, Олено. Але твоя посмішка робить його кращим,” – відповів Антон, цілуючи її в лоба.

Того вечора, сидячи за вечерею, Антон розповів Олені про насмішки колег. Дружина уважно вислухала його, потім взяла його за руку.

“Антоне, ти знаєш, наскільки ти важливий для мене, і як я тебе ціную.

Не дай словам інших затьмарити наше кохання,” – м’яко сказала вона.

Наступний день на роботі приніс нові глузування, але Антону було вже байдуже. Він зрозумів, що його щастя з Оленою важливіше за думки колег.

“Хлопці, ви можете говорити будь-що, але я щасливий. І все це завдяки моїй дружині,” – впевнено сказав Антон своїм колегам.

Згодом насмішки вщухли. Колеги усвідомили, наскільки Антон щасливий і як він цінує свої стосунки. Вони почали поважати його за його відданість та любов до дружини.

Антон продовжував повертатися додому щовечора з посмішкою. Він знав, що справжнє щастя знаходиться в гармонії та взаєморозумінні з коханою людиною, а не в думках оточуючих.

КІНЕЦЬ.