Батьки мого чоловіка Мирослава успадкували досить таки нормальний будинок від його дідуся і бабусі (батьків батька). Колись, ще тоді дуже давно, в цей будинок мій свекор привів свою дружину, матір мого чоловіка, тут і народився у них син Мирослав, виріс і привів мене.

А ще дуже давно, задовго до того, як народився Мирослав, то свекор домовився зі своїми батьками розділити цей будинок на дві частини, з різними виходами. Та й це зрозуміло – він привів нову господиню в будинок, тому ні до чого двом господиням тіснитися на одній кухні. Бабусі це не подобалося, але все ж вони перелаштувалися заради молодого подружжя.

А потім бабусі з дідусем не стало, одне за одним пішли, моєму чоловікові тоді якраз 15 років було. Залишився цей будинок на трьох в рівних частках: йому і його батькам. Після того, як Мирослав повернувся з армії ми з ним познайомилися, одружилися і було вирішено жити у нього, ну тій половині будинку дідуся і бабусі.

Будинок, загалом, досить таки великий: у свекрухи три кімнати, кухня і веранда, а у нас широка тераса, дві кімнати, кухня і можна ще прибудову зробити з боку. Санвузли теж є у кожного свій окремий. Щоб потрапити один до одного, є двері через коридор і хвіртка на вулиці. Ну і ще й ділянки з двох сторін, можна садити все, що забажається, кожен для себе окремо.

Свекруха спочатку поставилася до мене прихильно, поки ми не задумали робити ремонт. Їй не подобалися всі наші ідеї: то шпалери занадто яскраві, то натяжні стелі ненадійні. Мій чоловік з мамою сперечався – мовляв, тобі яка різниця, не тобі тут жити, ми робимо все так, як нам подобається, на що маємо гроші.

Але вона була незадоволеною і постійно нагадувала нам, що тут все спільне і її теж, вона поки повноправна господиня, а я тут ніхто, адже я тоді ще була прописана у своєї мами.

Особливо дратувало те, що свекруха забороняла викидати або продавати старі меблі діда з бабусею – нібито, це пам’ять і раритет, нехай вони завжди тут стоять. Ну так взяла б собі. Так ні – їй нікуди, а в сараї відволожиться вони, зіпсуються швидко. Ми мовчали, поки не стало ще гірше: мати Мирослава була всюди, вона навіть без стуку заходила до нас.

Якось я хотіла квіти висадити на своїй ділянці, на невеликому клаптику, вона була проти цього: цей шматок тільки для кропу, петрушки і цибулі. Але для чого вони нам потрібні, я можу пучок кропу на базарі купити за 5 гривень і мені його на тиждень вистачає?

Звичайно, я поскаржилася чоловікові, той скликав сімейну раду і запропонував два варіанти: або він продає свою частку, або ми офіційно викуповуємо у них пів будинку, з усіма документами на власність, щоб жити як сусіди і ніхто до нас не ходив без дозволу.

Ой, що після того було! Свекор був дуже незадоволений, став обурюватися – мовляв, де це бачено, щоб своєму рідному синові частку продавати, нехай без грошей бере, все одно це його спадок. Але матері Мирослава це сподобалося, типу – все нормально, нову машину візьмемо, вже на все згодна.

Так і зробили, все офіційно, і мій чоловік відразу поставив умови: тепер господарі тут я і моя дружина (тим більше я на той момент вже була чекала дитину), і нас без дозволу не можна турбувати ні за яких умов. Ходити одне до одного в гості будемо за запрошенням тільки.

Я прописалася на цій половині, а чоловік замурував вихід через коридор. Начебто спочатку мати Мирослава заспокоїлася, і машину купила, нам стару віддала. Але це до тих пір, поки я не народила дитину.

Щоб виплачувати взятий кредит, за викуп своєї частки у рідних батьків, і забезпечити малюка, Мирослав влаштувався на другу роботу, він зараз взагалі дуже мало буває вдома. Та й свекор поїхав працювати далеко, у іншу область на будову. Поки були чоловіки в будинку, свекруха мовчала, без дозволу навіть не заходила на нашу половину будинку, але варто було їм розбігтися по роботах, так почалося.

Мати Мирослава бігає до нас щодня через хвіртку, мовляв, на внука подивитися, і починаються її порядки в наказовому тоні. Я вже не мовчу, постійно у відповідь їй щось кажу, вказую на її половину будинку, але вона починає сперечатися: нібито, вона тут сто років живе, все одно вона головна господиня.

Вирвала з коренем мої квіти навесні, стала говорити, що дитині вітаміни треба садити. Але, якби вона була хорошою бабусею і турботливою, то сама посадила б для свого онука якісь фрукти та овочі, а не мною командувала б. Вона на пенсії, робити нічого, ось і постійно має щось до мене, а потім плітки по всьому місту про мене пускає.

Спокій настає тільки тоді, коли у чоловіка вихідні і свекор приїжджає. Вона постійно їм стверджує, що до мене не лізе, а лише рідко до дитини приходить, ось і вирішила допомогти.

Не можу більше там бути, а й продавати не хочеться свої пів будинку, звикли вже і кращого місця не знайти. Як вже вмовляти матір чоловіка не лізти до нас? Вона вже не господиня нашої ділянки, а все ще не може вгамуватися. А чим старішою стає, тим її характер все гірший.

КІНЕЦЬ.