Якось дзвонить мені дружина на роботу і каже, що її мати у нас вирішила оселитися. Я спершу не зрозумів, як це так? У гості зібралася? І чого їй у своєму місті не сидиться?

А Катя, хвилюючись, пояснює, що мама на зовсім до нас збирається.

— Боря, вона квартиру продала. А гроші всі сестрі моїй віддала. Віка ж із чоловіком в іпотеку влізли, ось мама і допомогла їм її закрити, — мало не плачучи, пояснювала Катя, розуміючи мою подальшу реакцію.

— Гарне діло, — закричав я, — гроші сестрі віддала, а жити до нас їде? При цьому просто перед фактом ставить нас. Тобі це не здається дивним? Допомогла іншій дочці, то хай з нею й живе.

— Я теж так думаю, але ти знаєш мою маму. Вона з чоловіком Віки мало не в контрах. Юра все пробачити не може, як його мама в поліцію здала, коли він випивший за кермо хотів сісти.

— Та пам’ятаю, звісно.

Так, Юрко у сестри Каті не подарунок. Але Віка його любить, дітей від нього регулярно народжує, вже троє дівчат росте. От і допомогла б бабуся у вихованні онучок. Чого до нас лізе? У нас один син, йому вже тринадцять, самі впораємось.

Обурювався я ще трохи, але робити нема що, не на вулиці ж тещу залишати. Наступного ранку я особисто поїхав Валентину Сергіївну зустрічати на вокзал. Вийшла вона з поїзда, мене побачила, остогидла одразу. А я одразу помітив, що якось здала матір. Схудла, змарніла. Що це раптом із нею?

Дорогою Валентина Сергіївна сама вирішила все пояснити.

— Боря, я розумію, що тобі не в радість жити зі мною під одним дахом, але ти потерпи мене трохи. Я в лікарню ляжу і вас більше не турбуватиму.

— До якої лікарні? – здивувався я.

Теща опустила очі, а потім схлипнула і зізналася, що онкологію в неї знайшли. І як лікарі в районній ЦРЛ сказали, що випадок запущений. Тому вона й вирішила: продати квартиру та до міста поїхати.

— Ти не ображайся, що я гроші з квартири Віці віддала, їй вони зараз потрібніші. Юрко в неї гуляє, покине скоро, це точно. Іпотека на ній. Чим вона платитиме? Але я і Катю не скривджу. У мене є заощадження, добрі гроші. Звичайно, на них квартиру не купити, але все одно там пристойно.

Ось ці гроші Каті й дістануться. Я вже заповіт написала на неї. Все справедливо. Ти тільки доньці не говори про мою хворобу, не хочу її засмучувати. І вибач, що напружую тебе, несправедлива до тебе була. Дуже шкодую про це. Ти мій улюблений зять. І я так тобі вдячна, що дочку мою щасливою зробив.

Я слухав тещу, і мені було так ніяково. Як же я на неї сердився до цього. І нерви вона у мене свого часу теж чимало зіпсувала, коли ми з Катею тільки-но починали жити, Валентина Сергіївна вважала, що я не пара їй. І не багатий, не красень. Прямо в обличчя мені це говорила теща дорога.

Але роки минули. Звичайно, Аленом Делоном я не став, зате розкрутив невеликий бізнес, кохаю дружину. Квартира, машина є, у відпустку їздимо як нормальні люди. Але слова тещі я завжди пам’ятав, тому недолюблював її. А ось зараз мені було її щиро шкода.

Вдома нас Катя зустріла, вони спілкувалися вдосталь. Я нічого про нашу розмову у машині дружині не сказав. Не хотів, щоб вона плакала. А наступного дня повіз тещу до лікарні. Каті сказали, що на консультацію до дієтолога. А насправді до онколога.

Лікар довго вивчав документи, які привезла теща, потім призначив ще низку обстежень. Словом, з тещею я до вечора провозився. Добре, що на роботі сам собі начальник, тож не хвилювався за прогул. Лікар, прочитавши висновок МРТ, дивився здивовано на Валентину Сергіївну:

— Я не розумію, як лікар у вашій поліклініці міг написати таку нісенітницю.

— Зовсім усе погано? – поблідла теща. — Скільки мені лишилося?

— Та у вас усе гаразд. Є невелике каміння у нирках, але їх можна за допомогою таблеток розчинити.

Теща дивилася на лікаря, як на бога. А потім все дякувала і дякувала.

Коли ж ми їхали додому, вона заплакала. Я одразу не зрозумів, чого вона сльози ллє, адже радіти треба.

– Недалека я, недалека! – плакала Валентина Сергіївна. – Квартиру продала. Гроші віддала. Думала, що помру скоро. А що тепер робити? Ти ж мене проженеш.

— Валентино Сергіївно, дурниці не кажіть. Живіть у нас стільки скільки хочете, місця всім вистачить! – відповів я.

І знаєте, живемо вже кілька років під одним дахом. Виявляється, теща у мене чудова! Готує смачно, сина з математики підтягнула. А ще Каті мізки вправила, дружина погодилася на другу дитину, я про неї так давно мрію.

КІНЕЦЬ.