У валізу летіло все підряд: дві шовкові сукні, що так і пролежали в шафі, подаровані мамою прикраси, ну куди їх одягати, хіба що на роботу, але там форма, навіщо? Два комплекти постільної бiлuзни, чоловік сказав залишити до кращих часів, навіщо, якщо є стареньке, а це може до весілля дочки долежить, приданим буде… Джерело

Марія стояла дивлячись в розкритий чемодан і плакала, стільки надій вона пов’язувала з цією поїздкою, а що на ділі отримала?

Два роки вона практично не бачила доньку, чоловік в ті тижні, що приїжджав з вахти на відпочинок економив буквально на всьому, відносячи чесно зароблені в банк на книжку.

Будиночок на дві сім’ї, що зняли вони з Юрком, виявився для неї порожнім і незатишним, з сусідкою Аллою Михайлівною спільну мову молода жінка так і не знайшла, а більше вона тут ні з ким не познайомилася, хіба що з колегою своєї Дариною, з якої вони працювали позмінно офіціантками в ресторані при готелі аеропорту. Але та була молода, легковажна, та й коли їм дружити раз змінюють один одного …

Марія сіла на ліжко, аж голова йде обертом, в скронях стукало, залишалася лише одна зміна до від’їзду додому, а потім вона подасть на розлучення, знайде нормальну роботу за фахом, а вчилася вона на хіміка – технолога, забере доньку від батьків і заживе нормальним життям. Тільки ось без нього …

– П’ятий столик ще не обслужений, восьмий – салат і чай з тістечками, я тобі все написала в блокноті, – Дашка спішно зняла форму, одягалася в приталене шовкове плаття, і стояла біля дзеркала поправляючи макіяж.

-Ти куди така красива? – не втрималася Марія.

-На побачення, вчора познайомилася тут з клієнтом, Олександр Аркадійович, ну що так дивишся, сама то при чоловікові, а мені особисте життя якось влаштовувати треба, може підміниш завтра?

– Не можу, додому їду.

– Точно вирішила так? І все таки подумай, хороша людина твій Юрка, для сім’ї намагається, мені б такого …

– А забирай! – Марія якось криво посміхнулася, пов’язала фартух і вийшла в зал.

– З жиру ти Марія скаженієш, – сказала Дарина в слід, але та вже не чула.

***

– Марія! – почула раптом жінка знайомий чоловічий голос.

Обернулася.

– Антон! Яким вітром?

– Ось додому лечу, а ти зовсім не змінилася, – з посмішкою сказав чоловік.

– Скажеш теж, не змінилася … що замовляти будеш? – запитала жінка згадавши про свої прямі обов’язки.

– Чай, замерз поки їхав, рук зовсім не відчуваю.

– Добре. Зараз принесу.

До чаю вона поклала щедро посипані цукровою пудрою пончики, як він любив в ті далекі студентські часи.

Антон … а він і не змінився зовсім, все ті ж в зелену іскорку блакитні очі, підборіддя з милою ямкою, хвилясте русяве волосся. А десь в батьківській квартирі на самій верхній полиці шафи Марія зберігає всі його листи і вірші, присвячені їй.

Рейс Антона затримувався, чоловік просидів півдня у ресторані, чай змінили напої міцніше. А перед виходом він міцно стиснув її руки в своїх і сказав:

– Поїхали зі мною, ну що ти тут забула.

– Я заміжня.

– За доброю людиною?

– За прекрасним, Антон, тобі пора, запізнишся.

Її відвернув новий відвідувач, поки приймала замовлення Антона і сліду не було, лише дипломат залишився на колишньому місці. Марія підбігла до вікна – по пустельній, занесеній снігом дорозі він йшов похитуючись, в розхристаному пальто до автобусної зупинки, а потім раптом послизнувся і впав. Годинники повільно наближалися до восьми, адже він запізниться на літак!

Нашвидку накинувши на плечі шаль жінка вискочила на вулицю підхопивши на ходу речі. Мороз міцнішав, сковував рухи, але вона добігла, допомогла піднятися, вручила дипломат …

– Маріє, спасибі тобі … за все …

– Іди, запізнишся адже …

Як дійшла назад вона не пам’ятала, пам’ятала, що було тільки дуже холодно, зуб на зуб не попадав, не допоміг гарячий чай, відпросившись за п’ятнадцять хвилин до кінця зміни, жінка поїхала додому.

Раптом їй стало нестерпно жарко, захотілося спати, відкривши навстіж вікна вона провалилася в глибокий сон …

Їй снилося їх з Юрком весілля, щасливі батьки, гості. Голосно звучала музика, вона, Марія пішла впляс з подружками.

– Ех, Марійко, яка ж ти щаслива, за хорошу людину заміж вийшла … цінуй! – сказала одна з них.

А потім в сон увірвалися чужі голоси, один з яких явно належав її, тільки її Юркові.

– Як вона, доктор?

– Краще, температура нормалізувалася, але я рекомендую залишити її ще на тиждень під наше спостереження.

– Звичайно…

Марія відкрила очі, вона була в лікарняній палаті, поруч з її ліжком стояв її чоловік з букетом квітів в одній руці і пакетом з фруктами в інший.

– Юра …, – прошепотіла вона.

– Привіт, кохана, як себе почуваєш?

– Ти ж на вахті.

– Я приїхав, як тільки дізнався, що ж ти себе не бережеш? – стурбовано сказав чоловік.

Він присів поруч з ліжком на табурет, викладаючи фрукти в глибоку тарілку на тумбочці.

– Ось, їж, свіжі.

– Ну навіщо ти витратився?

-Маріє, запам’ятай раз і назавжди, мені для тебе нічого не шкода, і якщо щось не так було … ти прости. Я ж як краще хочу – щоб ми повернулися не до батьків, а в свою квартиру, забрали доньку, зробили ремонт, а потім і машину візьмемо. Все у нас, як у людей буде. Я бачив валізу … Маріє, не їдь, залишилося зовсім небагато – пів місяця, а потім я звільнюся і поїдемо …

– Юр, хороший ти у мене, це ти мене прости …

Літак, набираючи швидкість відірвався від землі, в будинку дочка, яка чекає їх з нетерпінням, і нова чиста сторінка їхнього сімейного життя, вже вчотирьох …

КІНЕЦЬ.