Якби цього злощасного вечора Тарас не сидів за комп’ютером у навушниках, а вийшов би зустрічати дружину, коли вона пізно ввечері повернулася з роботи додому, втомлена і зла, і допоміг би їй розібрати важкі сумки!

Якби свекруха не нагодувала дітей тортом, тістечками та морозивом, не напоїла б їх солодкими водочками і поводилася б при цьому трішки обачніше з невісткою!

Якби діти за годину до приходу мами не об’їлися солодким і не носилися б по квартирі. І не кричали б на весь будинок!

І, нарешті, якби сама Галина повернулася додому не зі зіпсованим настроєм (а настрій їй зіпсували спочатку на роботі, потім у метро, ​​а потім в магазині), то, напевно, нічого б і не сталося.

«А головне, що й звинувачувати немає кого, — міркувала Віра, коли все вже було позаду. – Сама винна. А як добре все розпочиналося».

А починалося все справді добре. Саме так і починалось, як Віра хотіла. А хотіла вона попрощатися з чоловіком. Тому що він їй набрид. Але так просто вона цього зробити не могла. Бо ніде не працювала, а мешкала на його гроші.

Віра довго думала, як вирішити цю проблему. І вирішила. Але тільки після того, як молодша донька вийшла заміж, поїхала жити до столиці, а в квартирі залишилася лише Віра та її чоловік Степан.

«Степан нехай до мами вирушає, – вирішила Віра. — Пожили разом, і годі. А я поїду до сина. Квартиру здам. На ці гроші житиму. Питання одне: як вигнати Степана? Доведеться з ним серйозно посваритися».

І тепер Вірі потрібно було посваритися з чоловіком. Щоб вигнати його з дому, а самій поїхати до сина від першого шлюбу, здавши квартиру на тривалий термін.

І в неї майже все вийшло.

З чоловіком Віра посварилася дуже швидко. Благо привід був слушний. Степан у черевиках, де прийшов з вулиці, на кухню щайшов.

Іншим часом Віра просто не звернула б на це увагу. Зайшов та Зайшов. Подумаєш! Але лише не сьогодні. Сьогодні такого неподобства у своєму будинку Віра ніяк не могла допустити. Тому що сьогодні Віра мала інші життєві цілі. У своїх мріях вона вже бачила себе вільною, незалежною від чоловіка жінкою.

Віра відразу почала кричати на чоловіка так, ніби він скоїв найстрашніший злочин. При цьому вона навіть не звертала увагу на виправдання та вибачення Степана. Кричала своє, а його наче не чула. І робила це дуже вміло.

Степан їй слово, вона йому десять у відповідь. Він їй про біле, а вона навмисне, ніби не розуміє, про що розмова, про чорне. До того довела чоловіка, що він не витримав, зібрав свої речі та поїхав до мами за місцем своєї реєстрації.

– Попутного вітру тобі! — кричала йому Віра. – Мамі привіт передавай.

А вже наступного дня вона здала свою трикімнатну квартиру та поїхала у гості до сина.

— Рік поживу в нього, — планувала Віра, — а там буде видно.

Тарас здивувався несподіваному приїзду мами. Найбільше його збентежили дві великі валізи. Він вимагав пояснень.

— Що тут пояснювати, синку, — сказала Віра, заходячи до квартири. — І так все ясно. Валізи занеси.

— Мені не зрозуміло, мамо, — відповів Тарас, заносячи валізи.

– Я пішла від чоловіка, – пояснила Віра. — Навіщо я вийшла заміж за це чудовисько?

— Про кого мова, мамо? Ти кого називаєш чудовиськом?

– Твого вітчима! Кого ще? Батька твоєї молодшої сестри. Варто тільки вам було вирости і поїхати від мене, його одразу як підмінили. Ти тільки уяви, синку, сьогодні вранці він учинив мені скандал.

– Через що?

— Та в тому й річ. Було б через що. Я всього-на-всього пройшла в чоботях на кухню. Чув би ти, як він верещав. Якби живий був твій батько, Тарасику, він зміг би мене захистити. Але, на жаль, він надто рано назавжди покинув нас.

— Може, ти забула, мамо, але ти сама вигнала мого батька і розлучилася з ним задовго до того, як він покинув нас назавжди. І теж називала його чудовиськом.

— Ну що ти, синку. Тоді все було інакше. А зараз все дуже серйозно. Коротше, мені більше нема до кого піти, Тарасе, крім тебе. Не їхати мені в столицю, до твоєї сестри?

– Чому ні?

– Ні, ні і ще раз ні, – категорично заперечила Віра, – Про це не може бути й мови. – Не хочу.

Але Тарас не здавався.

— Може тоді попередити Галину? — запропонував Тарас. — Раптом вона не схвалить? Я їй зараз подзвоню.

— Ні! – відповіла Віра. — Не треба нікому дзвонити. Як вона може не схвалити? Адже вона теж жінка і повинна розуміти. Тим більше, що я ненадовго. Найбільше на рік. Занеси мої валізи до вашої спальні.

– Ти збираєшся жити в нашій спальні цілий рік?

— Мені там буде зручніше, — відповіла Віра. — А ти і Галина цей час поживете у вітальні.

— Може, ти поживеш у моєму кабінеті?

– На десяти квадратних метрах? – здивувалася Віра. — Ні, синку. Це навіть не обговорюється. Я твоя мати, маю право на гідні умови проживання у твоєму домі. До речі, а де мої улюблені онуки? Вони вдома? Я привезла їм смачненьке.

— Вони у себе в кімнаті, мамо. Я привів їх із садка і вони зараз відпочивають. Може, краще їх зараз не турбувати?

— Дурниці кажеш. Що означає «не турбувати». Я купила їм тістечка, морозиво, торт та газовану воду. Хочу їх бачити. І чому саме ти забираєш їх із садка? Чому не Галина?

— Так зручніше нам обом. Моя робота ближче до садка. І я закінчую раніше.

— Знову ти дурниці кажеш. Коли ж ти нарешті порозумнішаєш?

Тарасу раптом стало все байдуже. Йому було вже байдуже. Він зрозумів, що сперечатися з мамою і щось пояснювати їй, а тим більше доводити, марно. І вирішив просто сховатись від усіх.

«Піду до кабінету, — думав він, — уткнуся там у комп’ютер і одягну навушники. Щоб тільки нічого не бачити та не чути. Нехай самі розуміються. Без мене. Тому що в мене і фізичних, і душевних сил не вистачає.

– Робіть, що хочете, – сказав він.

– Ти куди? — суворо спитала Віра.

— Я буду в кабінеті, — відповів Тарас. — Мені треба попрацювати,

— Ти багато працюєш, Тарасе, — сказала Віра, — твоя дружина тебе зовсім не береже. Так не можна. Коли Галина повернеться з роботи, я їй скажу. І чому, цікаво знати, її досі немає вдома?

— Галя — на роботі, мамо, — відповів Тарас.

– На роботі? – здивувалася Віра. — Уже восьма година. Вона вже має бути вдома.

— Можливо, зайшла дорогою до магазину.

— Знаю ці магазини. Нікуди вона не заходила. З подружками у кафе сидить, мабуть. А чоловіка та дітей кинула невідомо на кого.

— Галя — не така, мамо.

— Ти мені розповідатимеш?

— Я просто хотів, щоб…

— Я знаю, чого б ти хотів, Тарасику. Відправити мене раніше часу до свого батька. Так?

— Ні, мамо, я хотів, щоб…

— Та гаразд. Не виправдовуйся. Іди до свого кабінету. Працюй. Я пішла до онуків.

А за годину до квартири зайшла Галина. Настрій у неї був гірший нікуди. А тут ще й свекруха.

– Чому так пізно? — не вітаючись, суворо поцікавилась Віра. — І чому Тарас забирає дітей із садка? І що за бардак у вас у ванній кімнаті? Ти коли востаннє його чистила? А унітаз? Чому він жовтий? Відразу попереджаю, що сидіти з вашими дітьми цілими днями я не маю наміру.

— Добрий вечір, Віра Іванівна, — відповіла Галина.

– Ти не відповіла на запитання.

Ні слова не говорячи і не знімаючи чоботи, Галина понесла на кухню дві важкі сумки, які були в її руках.

– Куди в чоботях поперлася? – закричала Віра.

Повз Галину промчали з гучними криками двоє її синів. Зайшовши на кухню, Галина одразу побачила на столі пляшки з-під лимонаду, тарілку з недоїденими тістечками та відкриту коробку з великим тортом. Усередині Галини все закипіло від люті.

— З Тарасом ми вже все обговорили, — повідомила Віра, коли Галина розбирала сумки з продуктами. — Житиму я у вашій спальні. Валізи я вже туди занесла. Рік поживу, а там буде видно. Дуже тебе прошу, Галино, не вмикай голосно телевізор. Я цього не люблю.

— Навіщо ви дали дітям тістечка та газовані напої? — спитала Галина.

— Не заговорюй мені зуби, — відповіла Віра, — мені потрібна шафа. Постарайся звільнити її від ваших речей. І надалі, дуже тебе прошу, не серди мене. І не обманюй чоловіка.

— Ви про що зараз?

— Я про те, що з роботи ти маєш повертатися вчасно, — закричала свекруха. – Це, по-перше. А по-друге, будь добра, забирай своїх дітей із садка сама. Не примушуй це робити мого сина. Він і так втомлюється на роботі.

— Це і його діти теж.

– Ти мене почула.

– Де Тарас? — спитала вона.

– В кабінеті. Працює.

Галина пішла до чоловіка.

– Не треба йому заважати! – закричала Віра.

Галина відчинила двері кабінету. Побачила Тараса, який уткнувся в комп’ютер. Він нічого не чув, бо був у навушниках.

— Не заважай чоловікові, — сказала Віра, відштовхнула Галину убік і зачинила двері кабінету. — Іди на кухню, вечерею займись.

Разом з криками знову промчали діти.

— І дітей своїх угамуй. Чого вони в тебе кричать? Мати називається.

Галина повернулася на кухню. Подивилася на торт. Страшні думки промайнули в її голові.

«Ні, — наказала Галина. – Так не можна. Це не метод. Вона все-таки жінка похилого віку, нехай і трохи поїхавша».

— Чому ти миєш посуд цим миючим засобом? — долинали до Галини звуки голосу свекрухи. — Невже ти не розумієш, що то хімія? Адже вона шкідлива для здоров’я. Гаразд ти про себе не думаєш, але до чого тут мій син? Скільки разів я тобі казала, що посуд треба мити виключно господарським милом. Постарайся позбутися всієї цієї миючої гидоти.

“А з іншого боку? – думала Галина. — Їй ще й п’ятдесяти нема. Про яку старість може йтися? Ще зовсім недавно вона всерйоз говорила про те, що хоче знову заміж і мріє завести третю дитину. Отже, що? Отже, можна».

– Як ви можете пити цю каву, – продовжувала Віра. — Це ж гидота.

І тоді Віра побачила, як Галина витягує коробку з тортом. Ще секунда, і торт виявляється у Віри на обличчі.

«А що я сказала? – перше, про що подумала Віра. – Ні, вона точно не в собі».

— Пішла геть із мого будинку, — сказала Галина.

Віра зрозуміла, що невістка зараз була в такому стані, що з нею краще не сперечатися.

– Як скажеш, – спокійно відповіла Віра, прямуючи до виходу, витираючи обличчя рушником, який прихопила на кухні. — Тільки навіщо так? Можна було й спокійніше. Я б зрозуміла.

Галина виштовхнула свекруху з квартири та зачинила двері. Віра, опинившись на сходовому майданчику, розгублено озиралася на всі боки. Усі її речі залишилися у квартирі.

«Незручно вийшло, — думала Віра. — А головне, що й звинувачувати нема кого. Сама напросилася. Але…Що люди подумають?

— Добрий вечір, — сказав солідний чоловік, що проходив повз неї, похилого віку.

Віра хотіла йому хамовито відповісти, але згадала, що зараз вона не в тому становищі.

– Добрий, – різко відповіла вона.

– У вас все в порядку? — спитав він. — Допомога не потрібна?

Віра з цікавістю подивилася на чоловіка.

— Ви тут мешкаєте? — спитала вона.

– Тут, – відповів чоловік. – Вище поверхом.

— Одружені?

– Одружений.

— У такому разі ваша допомога мені не потрібна, — відповіла Віра.

— Але дружина зараз у батьків.

– А діти?

— Діти виросли, — сумно відповів чоловік. — Із нами не живуть.

— Хвилинку, — сказала Віра, побачивши, як відчиняються двері квартири.

Галина винесла з квартири валізи, поклала на них одяг Віри та зачинила двері.

Віра подивилася на чоловіка.

– Як вас звати? — спитала вона.

– Руслан, – представився чоловік. – А вас?

– Людмила, – відповіла Віра і посміхнулася. — Ну що, Руслане, пішли до тебе?

— Ходімо.

— Бери валізи.

Руслан узяв валізи та поніс їх на наступний поверх. Віра йшла за ним.

КІНЕЦЬ.