– Ігорю! Ігорю, ходи-но сюди, ти де?! – гукнув з другого поверху свого будинку Андрій Іванович.

Ігор Петрович швидко піднявся на другий поверх.

– Ви мене кликали, Андрію Івановичу? – запитав він.

– Припини до мене так звертатися, скільки разів тобі говорив! – обурився власник будинку, літній, але ще міцний чоловік.

Він стояв біля відчиненого вікна і спостерігав за тим, що робилося внизу.

– Що там знову таке? – запитав він. – Що це за машину розвантажують?

– Так це ж мама ваша, Ніна Павлівна, все влаштувала! – сказав Ігор Петрович.

– Що влаштувала? – Андрій Іванович здивовано дивився у вікно, не розуміючи, що відбувається.

– Це вона замовила оце все, от і привезли, розвантажують! – сказав Ігор Петрович.

Він і сам був не набагато молодшим за Андрія Івановича, теж не молодий. Багато років він уже в цій родині працював помічником.

– І що це мама знову там замовила? – здивувався Андрій Іванович. – Чого їй вже не вистачає?

– Гарнітур кухонний. Вона каже, що собачка ваш старий погриз, та й взагалі він не модний став, – намагався пояснити Ігор Петрович.

– Ось ми з тобою, Ігорю, старі друзі і ти завжди мою матір у всьому вигороджуєш, – махнув рукою Андрій Іванович. – Вічно вона щось купує, міняє, ніби від цього краще буде! Де ця собачка? І хто там на подвірʼї так репетує? – вдавав, що сердиться, Андрій Іванович.

Насправді йому вже давно все набридло…

І бізнес, від якого він втомився. І поїздки, і нові авто, і шикарний будинок – ніщо його вже не тішило.

Навіть молоді жінки тепер йому здавалося, що всі на одне обличчя. Волосся фарбоване пряме, очі, губи…

– То хто там так весело і голосно говорить, хто посмів біля мого будинку так галасувати? – перепитав напівжартома Андрій Іванович.

– Так це ж вантажники, головний у них он той спритний хлопець, він вашу кухню збирати зараз буде. Ось і командує, щоб її акуратно заносили! – Ігор Петрович ще потупцював і додав: – А й пес ваш там ганяє, йому ж тільки в радість, коли метушня. Тваринки, вони ж як діти життю радіють!

– Як діти.., – задумливо повторив Андрій Іванович, – Ось саме так, як діти. Як діти… А що, Дейк на них навіть не гавкав? – здивувався Андрій Іванович. – Він же ж чужих не любить, як же ж так?

– Гавкав, загарчав навіть, значить, попередив їх, – одразу почав виправдовувати хазяйського собачку Ігор Петрович. – Та цей їхній головний, бригадир чи що, ну хлопець, який меблі збиратиме. Він йому щось сказав, той і замовк. Сів і дивиться, як меблі носять, а потім хвостом закрутив туди сюди, і ну знову бігати, ніби радісне йому щось здалося!

– Радісне, кажеш? – здивувався Андрій Іванович. – Це ж звідки радісне? Ану поклич до мене цього бригадира. Бач, до песика мого надумав піддобрюватися, а потім тишком-нишком і в дім мій залізе, й потягне щось. Клич сюди!

Хлопець обтрусив руки й одяг і піднявся до власника.

– Здрастуйте, все доставили, зараз швиденько зберемо, вам сподобається…

Андрій Іванович пильно подивився на хлопця. Молодий, енергійний. А очі веселі, ніби він не простий збирач меблів, а невідомо хто.

Наче йому можна ось так радіти, було б чому.

От Андрія Івановича давно вже нічого не тішить.

– Чим ти мого пса так приманив? – без довгих передмов запитав Андрій Іванович. – Тільки одразу попереджаю, не бреши!

– Приманив? – здивувався хлопець. –Та нічим. Просто сказав йому – привіт, друже, гарно ти тут живеш! А пес у вас розумний, здивований був трохи від моєї фамільярності, а потім, як цуцик застрибав.

Радість йому видно від мене передалася!

Хлопець все говорив і говорив…

– Молодий, енергії, хоч греблю гати, широко посміхається, очі не ховає, приємний хлопець. – подумав Андрій Іванович, і навіть трохи посміхнувся очима.

На душі раптом потеплішало ні з того, ні з сього.

– А ти чого такий веселий? – не втримався й спитав Андрій Іванович.

– Та як чого! Погода он – самі бачите. Відпрацюю – і на риболовлю з родиною й братом поїду. Синочок зі мною вчитиметься рибку ловити, а дружина з донькою і дружиною брата юшки наварять, м-м-м, аромат буде!

А потім біля багаття посидимо, у вугіллі картоплі напечемо, аж слинки потекли, вибачте!

Ну я піду меблі збирати?

Та й замовлення мені вдале дісталося, знову пощастило!

Меблі ж дорогі, якість відмінна. Збирати – одне задоволення, все підігнано, все гарненько! А оплата за складання дорогих меблів набагато вища.

Відсоток від вартості, оце пощастило! Дружині подарунок куплю, дітям іграшки, та й ще залишиться! – хлопець прямо сяяв від щастя.

– Тебе як звуть хоч, щасливчику? – Андрій Іванович уже й сам не втримався від усмішки, дивлячись на цього парубка.

– Володимир, Володимир Сергійович я, – хлопець замʼявся – так і хотілося йому справу швидше доробити.

– Ну йди, а як збереш, то до мене зайди, – Андрій Іванович побачив здивування на обличчі Володимира, і додав:

– Є в мене до тебе одна пропозиція, тож зайди!

– Добре! – шанобливо, але без улесливості хлопець кивнув і побіг униз.

Андрій Іванович тепло посміхнувся йому вслід – ну і хлопець, навіть настрій зʼявився.

І він гукнув:

– Ігорю! Ігорю Петровичу, зайди-но до мене! Порадитись треба…

Ти не будеш проти, якщо я цього хлопця до себе другим помічником візьму? Ми з тобою вже старі, а цей жвавий тобі хорошою підмогою буде!

– Списати мене вирішив, Андрію Івановичу? – зітхнув Ігор Петрович. – Та й то правда, пора вже!

…Володимир з напарником спритно зібрав меблі, і спитав у Ігоря Петровича:

– Господар хотів, щоб я зайшов до нього, він зараз вільний?

– Та я вже тепер і не знаю, – похмуро відповів Ігор Петрович.

Пропозиція господаря Володимира дуже здивувала.

– Андрію Івановичу, дякую, але я не зможу!

– Чому це? – Андрій Іванович не звик до відмов і вже хотів обуритися. – Тобі що, хороші гроші не потрібні?

– Потрібні, але по-перше у вас вже є вірний старий помічник, який всі ваші звички знає. Я так не можу – чуже місце займати. У вас же ж сім’ї немає, так? По господарству до вас помічниця приходить, а решту тільки ваш Ігор Петрович знає, кого викликати. А в мене сім’я, мені сюди далеко їздити, тільки ви не ображайтесь. Я свій номер залишу, якщо що – Ігор Петрович мене покличе.

– Відмовився – іди, ось розрахунок за роботу, – розізлився було Андрій Іванович.

– Дякую, але мені ваша мама вже заплатила, до побачення! – і Володимир поїхав.

Андрій Іванович весь вечір був роздратований.

Кухню він оглядати не пішов, хоча Ніна Павлівна його й кликала.

Ходив і бубонів собі під ніс:

– От же ж, весело йому значить живеться. На копійки живе – і весело. Діти в нього, дружина – а йому весело! Песик мій його навіть прийняв, а я тут сиджу один!

Через тиждень Андрій Іванович не витримав:

– Ігорю, ну-но виклич мені цього Володьку, нехай приїде. Якщо що, хай із сім’єю приїжджає, скажи – прохання у мене до нього є. Особисте…

Поки діти й дружина Володимира Марія гуляли на лужку, Андрій Іванович все йому й сказав:

– Ти мені чужа людина, а душу мою сколихнув… Ось мені шістдесят п’ять скоро, ще не старий я, начебто все є – а радості немає. Що скажеш? – вичікувально подивився на молодика Андрій Іванович.

– Не знаю. А ви були одружені?

– Одружений був, коли добре почав заробляти. Вона була молода, вродлива. Дітей спочатку не хотіла, а потім так сталося, що ми розлучилися…

Я іншу любив, я потім це зрозумів. Поїхав від неї, а вона чекала, мабуть, я про це тоді не думав. Ось про це і хочу тебе попросити – знайди мені її, Тетяну мою. Запиши її адресу і спробуй знайти, а я чекатиму.

– Ну, не знаю, це ж скільки років минуло? – засумнівався Володимир.

– Якщо не ти, то ніхто не знайде, а минуло майже сорок років. Знайдеш? – вперше за багато років Андрій Іванович просто просив.

– Ну-у, спробую мабуть…

– Якщо знайдеш – не пошкодуєш!

Андрій Іванович сам себе не впізнавав, як він раптом захотів знайти Тетянку.

Йому раптом подумалося, що вона зможе повернути йому смак життя.

Володимир все дізнався через знайомих й показав фото і нову адресу Тетяни Андрію Івановичу.

– Вона? – запитав він.

– Вона! Ну ти й справді спритний хлопець! Поїдеш зі мною?

…Тетяна Сергіївна спочатку навіть спілкуватись не захотіла з Андрієм Івановичем.

Бо ж він поїхав тоді, а вона на нього чекала, думала, що в них все серйозно.

– Ти заміжня? – Андрій Іванович вирішив не тягнути із цим питанням.

– Яка тепер різниця? Іди! – Тетяна Сергіївна розвернулася й пішла.

Але Андрій Іванович не міг зупинитися.

– Я призначу їй побачення в тому самому старому кафе, як і багато років тому! – сказав він Володимиру.

Вони вже дізналися, що Тетяна мала дочку й двох онуків, і Андрій майже був упевнений, що це його дочка!

Але Тетяна Сергіївна відмовилася… Андрій Іванович був у розпачі…

Повернувшись додому, він не знаходив собі місця. Ігор Петрович не знав, що робити. Ніна Павлівна теж не могла зрозуміти:

– Андрію, що з тобою? Може, тобі треба якось розвіятися?

Ігор Петрович зателефонував Володимиру пізно ввечері:

– Він зовсім втратив смак життя. Приїжджай, може щось придумаємо?

– Я приїду, але через кілька днів, – пообіцяв Володимир.

Він вирішив сам спробувати вмовити Тетяну Сергіївну.

…Андрій Іванович тепер має мету, яка повернула йому смак життя.

Нещодавно Володимир привіз до нього Людмилу – його доньку. Тетяна не стала опиратися їхньому спілкуванню.

Із Людмилою приїхали її діти – онуки Андрія Івановича. Іванку дванадцяти років, а Поліні дев’ять. Вони бігали по його лужку з Дейком, і песик радісно скавчав, немов відчував, що це не чужі!

– Дідусю, а чому ти в нас загубився? – дивувалися онуки.

Але Андрій Іванович був такий щасливий, що навіть не знав, що й відповісти.

А Тетяна йому доведеться ще дуже довго повертати. Це Андрій Іванович уже зрозумів, але не відступився.

Поки що він не був впевнений, що вона його пробачить, але знав, навіщо йому жити.

Він ніби заново вчився радіти життю, бо ж у нього виявляється є донька й онуки!

І він готовий був зробити все, щоб вони були щасливими.

Володимир же ж отримав чудову премію за допомогу.

Але це не найголовніше. Адже смак життя і радість дає лише любов і близькі люди.

Багатство не допоможе, бо самотність – це завжди злидні…

КІНЕЦЬ.