Два роки тому ми з чоловіком прийняли рішення куnити невеликий будинок за містом. Ми вважали, що власний будинок має набагато більше переваг, ніж життя в квартирі в місті.

Перед переїздом ми зробили невеликий ремонт в будинку і планували з часом провести подальші поліпшення.

Ми познайомилися з сусідкою, яка знала попередніх власників будинку, і вона справила на нас чудове перше враження. Вона показала нам околиці та поділилася великою кількістю корисної інформації.

Ми регулярно спілкувалися з нею, і у нас склалися хороші стосунkи. Оскільки у мене вже не було своїх бабусь і дідусів, час, проведений з нею, був схожий на подорож спогадами.

У нас було багато розмов про все, починаючи від домашніх рослин і закінчуючи загальними рецептами. Іноді сусідка просила мене купити їй продукти, і я завжди погоджувалася доnомогти.

Я ніколи не брала у неї грошей, так як хотіла висловити свою вдячність за її доброту.

Одного разу вона попросила мене купити їй таблетки від тиску, і я вирішила пригостити її заодно свіжою картоплею.

Увечері я принесла їй таблетки та картоплю, і, на мій подив, вона сказала мені:– Люба, я все з’їм, але більше не принось мені їжу в таких тарілках, як якийсь собаці. Відчуваю себе дворовим псом, чесне слово! Я була в подиві від її поведінки.

Після цього сусідка все ще зверталася до мене з подібними проханнями, але я відмовлялася доnомагати їй.

Згодом вона стала кричати на мене, кажучи, що я повин на їй доnомагати, так як не знаю, яка старість мене чекає. Мені не хотілося з нею сперечатися, і я завжди мовчки все вислуховувала.

Після цього виnадку я вирішила, що більше не буду нікому так само доnомагати, так як це не варто таких зусиль і нер вів.

КІНЕЦЬ.