Пізно я привела на світ нашу Яринку. Ми тоді з Богданом світилися від щастя. Та радість замінилася сумом, коли ми дізналися, що чоловік занедужав. Згасав Богдан на очах, а одного дня й покинув цей світ. Я всю себе віддавала донечці, і лише тепер, коли Яринці дванадцять минуло, я задумалась про особисте щастя. Та дочка проти. “Нам і вдвох добре, чи не так?”

Сама я міська дамочка. Народилась і виросла в місті, там минуло моє дитинство і юність.

Я завжди була такою людиною, що у мене постійно було багато друзів, з деякими із них я підтримую зв’язок і досі.

Але життя непередбачуване, оскільки у мене ще були молодші брат і сестра, я після заміжжя пішла у невістки.

Та вийшла я заміж за парубка із села, звали мого коханого Богдан.

У батьків чоловіка була велика господарка, тому самі розумієте, роботою я була забезпечена кожного дня. Та чомусь таке життя не відлякало мене від мого кохання.

З Богданом ми жили гарно, та чомусь з дітьми у нас ніяк не виходило. Довгих двадцять років ми мріяли стати батьками, та все ніяк не судилось.

Згодом ми вже й квартиру собі прикупили в місті, все було для щастя та не вистарчало дитячого сміху.

Десь через рік після переїзду в місто я дізналась, що ношу під серцем дитя. Які ми тоді були щасливі з коханим. В сорок два я привела на світ донечку, ми тоді думали, що всі зірочки з неба до її ніг принесемо.

Та чорна звістка, замінила мою радість. Мій коханий чоловік важко занедужав.

У нас було тоді менше року, щоб побути в трьох. А потім він почав вгасати у нас на очах.

Маленьку донечку я залишала на свекра і свекруху у селі, а сама останні митті проводила з Богданом. Моя донечка про свого татка знає лише з моїх розповідей, яким він був відважним і хорошим.

Потім не стало свекра, а за ним і свекрухи. Залишилась я сама на дві господарки.

Щоб якось вижити самотушки, я прийняла рішення здавати квартиру в оренду, а самій з донечкою жити у селі.

Там я і влаштувалась у місцеву крамничку продавцем. Донечка пішла у школу. І наче наше життя стабілізувалось. Роки минали, ми собі з Яринкою хазяйнували.

Багато чоловіків крутилось біля мене, та я все відганяла, бо не хотіла нікого, тай почуття не вгасли тоді.

Тепер, коли Яринці вже дванадцять, я задумалась над тим, що готова до стосунків з чоловіком.

Навіть не знаю, як це пояснити, але сподобався мені один мужчина, який почав знаки уваги до мене проявляти.

Та все би нічого, та моя Ярина проти будь яких стосунків. Вона мені постійно наголошує, що нам ніхто не потрібен, нам і в двох добре.

А я не знаю як пояснити дитині, що я хочу чоловічого тепла і уваги.

А ще це життя в селі, тут кожен переймається чужими клопотами і я боюсь, що нові мої відносини принесуть чергові плітки до села.

Сьогодні сиджу і думаю, чи маю я право на власне щастя? Чи краще мені залишатись без чоловіка і присвятити своє життя донечці?

Що б ви мені порадили?

Джерело