Одна історія сьогодні спливла у пам’яті. Було мені років 10-11. Жили ми з мамою вдвох. Небагато жили, але душа в душу
Одна історія сьогодні спливла у пам’яті. Було мені років 10-11. Жили ми з мамою вдвох. Небагато жили, але душа в душу. Вона була мені не тільки люблячою мамою, а й чудовим другом. Ми в той час обновкам раділи, бо нечасто вони нам випадали, і берегли ми їх сильно, щоб після нас ще й молодші доношували.
Напередодні Нового року ми зайшли з мамою до “Дитячого світу”. І дуже мені там одна сукня сподобалася. Червона, в’язана, з яскравим синім окантуванням знизу і на рукавах.
Збиралися ми туди за якоюсь дрібницею, чи то гірляндами, чи то дощем (були раніше такі блискучі ниточки). Я уперлася і сильно почала маму просити сукню приміряти.
І сіла ця сукня на мені як влита, наче на мене шили. І одразу в моїй голові почали виникати фантазії. Подобався мені один хлопчик у класі, дуже подобався, і дуже хотілося, щоб на святі у класі він мене в цій сукні побачив.
Ось стою і мало не плачу, і сукню знімати не хочу. Тут моя матуся це побачила і каже: “Ну я зарплату скоро отримаю, давай візьмемо”. Їхала я додому дуже щаслива.
Квартиру прикрасили. Ялинку вбрали. А з їжі в холодильнику тільки лід та шматочок вершкового масла залишився. З нетерпінням чекали на мамину зарплату.
Як ви пам’ятаєте, за радянських часів і 31 грудня люди працювали, тільки їх раніше відпускали. Приходить мати з роботи змучена: зарплату не дали, затримали. В очах сльози, у голосі образа. А головне, сором, що мене без святкового столу лишила.
До речі, абсолютно точно пам’ятаю, що анітрохи не засмутилася з цього приводу. Настрій був все одно святковий. Сиділа перед телевізором, із задоволенням дивилася новорічні фільми, яких саме у новорічні свята було багато, а у звичайні дні телебачення різноманітним, як зараз, не було. Та й каналів було лише два, на мою думку.
Мама зварила картоплю, змастила вершковим маслом, натерла моркву, посипала її цукром. Більше в хаті нічого не було. І на зиму консервувала вона зовсім небагато, бо працювала на двох роботах, щоб я нічого не потребувала. Сіли ми з нею за стіл, і мати розплакалася. Стала я її заспокоювати та не помітила, як сама вже плакала в три струмки.
Не через відсутність святкових страв, а чомусь дуже маму стало шкода, до задухи в горлі. Зрештою ми лягли поряд під ковдрою на дивані, притулилися одна до одної та почали дивитися святковий концерт. І ось 12 пробило. Сусіди сходами стали виходити з келихами ігристого на сходовий майданчик і вітати один одного. Кричали та пісні співали. Тільки ми нікуди не виходили.
Тут дзвінок у двері, наполегливий, неодноразовий. Мама пішла відчиняти, а там сусідка, яка вічно бурчала на мене з різного приводу: то я чергу пропустила і під’їзд не помила, то тупаю сильно і заважаю їй. Шкідлива, коротше, бабуся була, дітлахи з нашого двору її недолюблювали. Ганяла нас за крик та писк на вулиці. Вміла приструнити й крикливих жінок, і мужичків, що розгулялися.
Сусідка, яка вже “достатньо зустріла” Новий рік, я не чула, про що вони говорили з мамою, але проте побачила тушку грузної бабусі, що напирала на маму. Вона протиснулася до кімнати, оглянула наш стіл із картоплею в центрі та мовчки пішла назад. Пам’ятаю, мама сильно почервоніла.
Через хвилин 20 у двері не дзвонили, а ногами штовхали. Ми аж здригнулися, звичайно, мама мені виходити заборонила і пішла сама дізнатися, хто це хуліганить за нашими дверима. За хвилину до кімнати вкотилася баба Віра. У руках вона тримала сумки з різними банками, коробочками, тарілочками, під пахвою стирчала пляшка ігристого.
Прикрикнувши на маму, щоб та не стояла як стовп, а допомогла, вона почала діставати із сумок салати, ковбасу, банку солоних огірків, половину печеної курки, цукерки та навіть кілька мандаринів. Мама знову заплакала, але вже не так, як раніше. Баба Віра назвала її дурною, витерла їй носа своїм величезним рукавом, повернулася і пішла.
Після Нового року баба Віра так і продовжувала командувати у дворі та у під’їзді. Ніколи вона не згадувала про той новорічний вечір.
Поховали ми бабу Віру, коли моїй дочці вже рік виповнився. Ховали всім під’їздом. І виявилось, що всі любили нашу “шкідливу сусідку”, що всім колись у чомусь вона допомогла.
КІНЕЦЬ.