– Добродію, купіть будь-ласка мішок картоплі для садіння.

– А хіба я схожий на такого, що садить город?

– То нехай раби садять.

– У нас в Україні рабів нема.

– То найміть мене, я вам посаджу!

– Та що ви пристали зі своєю картоплею? Я городу не маю.

– О… то ти?

– ???

– Ти не впізнав мене, а я тебе пам’ятаю!

Зграйка дітлахів, наче шумливі горобці, розсипалися по шкільному подвір’ї.

Весна! Ото радість! Очі світяться, серця б’ються шаленіше. Хлопці футбол бігають, дівчата перешіптуються і сміються, аж присідають, і білі бантики на голівках метеликами пурхають між зеленою травою, що вбирає очі, та хмiльно-ароматними нарцисами.

За партами сидіти не хочеться ніяк. Не лізе наука в голову. Але ж восьмий клас, випускні екзамени, нове життя, це все і захоплює, і тривожить, і бентежить юні душі.

А Марійка, то вже і спати не може. Ця весна щось дивне творить з нею. А, може, не весна, а кароокий Юрко, в якого закохалася білявка до нестями.

І кому їй розповісти про свої тремтливі почуття, про свої страждання, коли хлопець навіть не дивиться в її бік, захоплений своїм футболом?

Вдома у дівчини справжнє пекло – тато n’є, мама хвoріє, двійко менших сестричок завдають домашніх клопотів. А вона вирішила вступити до педагогічного. Щоб вивчитися і поїхати кудись далеко-далеко до великого міста, стати там гарною вчителькою, мати свою квартиру з усіма зручностями, маму до себе забрати. І щоб… Щоб Юрасик був з нею завжди.

Чи мама, чи Юрасик? – думки, і мрії, і дійсність, і уроки, і клопоти – все змішалося у кучерявій голівці.

– Це життя, воно нелегке, – якось сказала їй улюблена вчителька Галина Дмитрівна.

– Але воно прекрасне, особливо у вашому віці, – усміхнулася і пригорнула дівчину до себе.

На випускне свято Марійка йти боялася. Знала, що однокласниці і до перукарні записалися, і плаття у них дорогі та красиві. Вони ж перешили мамину сукню і зачіску їй теж робила мама. Хоча, в день свята дівчина глянула в дзеркало і залишилася задоволена собою.

– Помолися, донечко, – і все буде добре, – сказала мама і перехрестила її.

Марійка дивилася на Юрка і не могла очей відвести. Який він красивий! Весела музика, танці, радісний настрій однокласників зі словами побажань та обіцянок ніколи не забувати один одного.

Коли залунала мелодія білого вальсу, ноги самі понесли Марійку до Юрка.

– Можна тебе? – ледь вимовила самими вустами. Вони танцювали вічність.

Марійка не чула ніг під собою. Щось говорили, сміялися, бажали один одному щасливого майбуття.

– Ти така сьогодні мила, – сказав Юрко, відводячи її на місце. Він нахилився до дівчини, щоб поцілувати у щічку, а вона різко повернула голову і їхні вуста злилися.

Цей поцілунок Марія пронесла крізь усе своє життя. Він зігрівав її у найважчі хвилини, наче лагідний промінь пестив і леліяв, давав сили і надії, лікував її втомлене серце, творив дива.

Марія довго була самотньою. Після закінчення педагогічного училища поїхала за розподілом працювати на схід. У бурхливі дев’яності їздила до Польщі на заробітки. Кілька раз робила спроби створити сім’ю, та у шлюбі ні з ким не була. Має сина, який зараз проживає в Америці. Сестри її повиходили заміж, створили свої сім’ї.

А Марія живе в селі з мамою, якій вже за вісімдесят. Тримає город, господарство, одержує пенсію, живе спогадами.

І ось знову весна. Зеленіє трава, цвітуть нарциси, як тоді, в далекій юності. Та на землі по великому рахунку нічого не змінилося. Шумить ринок, наче вулик, метушаться люди. Ідуть, переходять, минають Марію, яка стоїть на базарі з великим мішком картоплі…

КІНЕЦЬ.