– Стас, а твоя мама не образилася, коли дізналася, що цього разу ми не зустрічатимемо з ними Новий рік? – запитала у чоловіка Вероніка.

– Не образилася. Я навіть здивувався. А потім вона сказала, що до них на всі свята приїжджає Аліса з чоловіком та дітьми, – відповів він.

– От і відмінно! Твоя сестра цього року приїжджає дуже доречно. Вона та її діти хоч на якийсь час відвернуть на себе увагу батьків. Інакше нам довелося б довго ще вислуховувати бурчання твоєї мами про те, що Новий рік – сімейне свято, а ми кинули «стареньких» і потяглися невідомо куди, – полегшено зітхнула Вероніка.

– Вона все це сказала мені, і вислуховував я її один.

– Навіть не намагайся зіпсувати мені настрій, у тебе нічого не вийде. Як уявлю, що замість цієї абсолютно не новорічної погоди ми перенесемося в літо, що мені не треба буде цілих десять днів нічого готувати і навіть думати про те, чим вас усіх нагодувати, у мене просто душа співає, – сказала Вероніка.

– Почекай радіти, така зараз зима. Звичайно, Єгипет тепла країна, але погода – справа дуже непередбачувана, – застеріг дружину Стас.

– Все буде відмінно. По-перше, я подивилася погоду з тридцятого грудня до восьмого січня – все буде просто чудово. А по-друге, наш готель дуже добре розташований – з усіх боків закритий від вітру. І температура води у морі – від двадцяти до двадцяти двох. Тож я навіть зможу купатися! – відповіла Вероніка.

Надії на те, що поїздка буде вдалою, цілком виправдалися. Готель на самому березі Червоного моря зустрів їх сонцем та зеленню. На його території було кілька басейнів і невеликий аквапарк – діти досхочу накаталися з гірок.

Вероніка, яка не уявляла, навіщо потрібні басейни, коли поряд таке чудове море майже весь час проводила на пляжі.

Встигли з’їздити на одну екскурсію – показали дітям, як виглядає те, про що пишуть у підручниках історії.

І головне – новорічна вечеря та концерт.

Загалом, коли настав час їхати, Вероніка дала собі слово: наступний Новий рік теж зустріти не вдома, а десь у подорожі.

Київ за перші вісім днів нового року змінився. Усі тротуари вкриті снігом. У парках та скверах з’явилися кучугури. Легкий морозець пощипував щоки.

Мандрівники їхали в таксі і насолоджувалися погодою.

Але ось і будинок. Вони піднялися на сьомий поверх і відчинили двері своєї квартири.

Вероніка одразу навіть не зрозуміла, куди вони потрапили. У ніс їй зайшов якийсь неприємний  запах. Стас пройшов уперед і увімкнув світло. Те, що вони побачили, не могло їм наснитися у найкошмарнішому сні.

На столі в кімнаті псувалися залишки чийогось бенкету. Видно було, що брудний посуд стоїть тут кілька днів. Плита на кухні була просто знищена – до такого стану зазвичай доводять плити лише у чоловічому гуртожитку. Посудомийка теж була заставлена брудним посудом. Крім того, такі ж каструлі та сковорідки нагромаджувалися в раковині.

Біля стіни стояло повне відро для сміття і ще два пакети, які видавали просто непристойний запах.

Тут же Вероніка побачила уламки від чайного сервізу, який минулого року їй подарувала на день народження колеги.

Подружня спальня теж була сумним видовищем: на ліжку явно хтось спав, але прибрати за собою не спромігся. Поруч із ліжком на підлозі стояли склянки, валялися банки з-під пінного.

Трохи краще виглядала кімната дівчаток: тут були не заправлені ліжка та розкидані фантики від цукерок та упаковки від чіпсів. На столі стояла коробка з-під піци. Іграшки теж були розкидані.

Було зрозуміло, що жити в цій квартирі, а тим більше поселити дітей було неможливо.

– Стасе, що це таке? Ти давав комусь ключі? – з подивом запитала Вероніка.

– Нікому. Я сам здивований! – відповів він. – Ключі є лише у мами.

Стас набрав номер матері:

– Мамо, ти давала комусь ключі від нашої квартири?

– Синку, ти ж знаєш, що до нас на Новий рік приїжджала Аліса із сім’єю. Так ми вирішили, що відсвяткуємо у вашій квартирі – таки у вас три кімнати, а у нас із батьком лише дві. Ну і потім ми з батьком пішли додому, а Аліса з чоловіком та дітками у вас залишилися. Що нам тіснитися в нашій двокімнатній квартирі, якщо у вас така простора квартира простоює?

– Ну І скільки вони у нас жили? – Запитав син.

– Тиждень майже – вони позавчора поїхали, – відповіла мати.

– А ти бачила, як Аліса залишила квартиру?

– Вона перед від’їздом дзвонила, сказала, що вони трохи насмітили, але вона не встигла прибрати – вони на поїзд запізнювалися, – сказала мати.

– Знаєш, мамо, збирайся та приїжджай сюди. Я дуже хочу, щоб ти подивилася, що означає «трохи насмітили», – запропонував Стас.

– Сину, навіщо мені їхати? Невже Вероніка не зможе сама прибрати квартиру? Ти її зовсім розбалував.

– Я наполягаю, щоби ти приїхала. Найкраще разом із батьком. Чекаю вас за годину, – не відступав Стас.

Поки батьки їхали, Стас та Вероніка зняли номер у готелі, який розташовувався неподалік. Вероніка з дівчатками залишилася в готелі, а Стас зустрівся з батьками в квартирі.

– Ну і що тут особливого? – Запитала мати, обійшовши кімнати. – Подумаєш, яка твоя дружина ледача – прибрати за родичами їй важко.

– Мамо, а чому ти взагалі поселила тут Алісу з сім’єю без нашого дозволу? Ми ж дали тобі ключі на непередбачуваний випадок, а не для того, щоб ти сюди мешканців приводила, – сказав Стас.

– А що, на твою думку, вони мали у нас тіснитися чи готель знімати? – обурилася мати.

– А тепер знімати номер у готелі маємо ми, бо привести дітей у такий бардак я не можу. Тут треба добу прибирати та провітрювати, тоді у цій квартирі можна буде жити, – сказав Стас. – До речі, а де ключі від квартири?

– Я їх Алісі залишила. Сказала, щоб вона в поштову скриньку поклала, коли вони виїжджатимуть.

Стас спустився на другий поверх до поштових скриньок. Ключів там не було.

– Подзвони Алісі і дізнайся, куди вона ключі поділа, – попросив він матір.

Аліса пояснила, що вона залишила ключі у себе, щоб, коли наступного разу будуть у Києві, не треба було чекати господарів із роботи і одразу можна було потрапити до квартири.

– Ось вже ні, – сказав Стас, – нехай навіть не розраховує взагалі колись потрапити до цієї квартири.

Після того як батьки поїхали, він поміняв замок, викликав клінінгову службу.

Наступного дня сім’я змогла нарешті увійти до своєї квартири. А рахунок за послуги клінінгу та готель Стас відправив і матері, і сестрі. Зрозуміло, ніхто навіть не подумав його оплачувати.

– Добре, я знаю, як ми компенсуємо цю суму, – сказав Стас.

– Цікаво, що ти вигадав? – поцікавилася Вероніка.

– Протягом року ніхто з них не отримає від нас подарунка на жодне свято, навіть на день народження, – відповів чоловік.

Після цього випадку Стас та Вероніка більше ніколи нікому не давали ключа від своєї квартири.

КІНЕЦЬ.