Тамара Петрівна з нетерпінням виглядала у вікно.

Вона чекала автобус у їхнє село. Сьогодні мала приїхати з міста її подруга Ліза.

Ось уже два роки жила Тамара Петрівна в цьому невеличкому селі за двадцять кілометрів від міста.

Багато знайомих і друзів її не розуміли. Навіщо виходити заміж, коли тобі під шістдесят?

Сусіди знизували плечима, мовляв, навіщо їхати в далеке село, коли є квартира в місті?

Але Тамара Петрівна таки наважилася! Вона залишила квартиру синові з невісткою.

Хоч і трикімнатна, але жити разом було незатишно. Тим більше, що підростав онук Сергій, якому вже виповнилося п’ять років.

У квартирі Тамара Петрівна мала свою кімнатку. Але на кухні двом господиням було важко.

І як не пристосовувалася Тамара Петрівна, а все ж таки вирішила поїхати в село до свого Миколи, з яким вона познайомилася пів року тому.

-Не пара він тобі, Тамаро, – шкодувала її подруга Ліза.

– Ти – колишня вчителька, весела, активна, багато читаєш, культурна й освічена жінка. А він хто?!

Подруга замовкла, щоб не образити Тамару невтішними висловлюваннями про її простакуватого Миколу.

-Але він не гульбанить і взагалі хороший, – намагалася виправдатися Тамара.

– А на селі це велика рідкість. До того ж – вдівець.

Адже я не відвела його десь із сімʼї, у нас симпатія один до одного.

Що я бачила у житті? Перший шлюб у мене поганий. Усього п’ять років. А потім… Коханці… Сором, та й годі… Не було, по суті, щастя…

-Симпатія… Ось, це правда, – казала їй Ліза.

– Але хіба через симпатію пов’язують долі?

-Та скільки мені років?! – гарячкувала Тамара.

– У наші роки симпатія – це вже добре. Яке тут кохання? І взагалі, він добрий, працьовитий. Таких спробуй ще знайди!

-Ти засумуєш із ним. Поговорити нема про що, хіба що про погоду і борщ, – попередила подруга.

-Мені треба синові квартиру звільнити… – майже пошепки зізнавалася Тамара. – Розумієш? А подітися немає куди. Нехай їм буде добре. І мені так краще.

-І так у тебе все життя… Чи оцінять вони?

Ліза обняла Тамару, і вони замовкли.

Сьогодні Тамара чекала Лізу і згадувала ту їхню розмову. Звичайно, Ліза була багато в чому права.

У селі Тамарі було нудно. Хоч як вона любила природу, свіже повітря та походи в ліс, але сільська тиша немов гнітила її.

Сад і город вона майже не садила, не розуміла сільських – як можна все довгоочікуване літо так важко працювати, ледве доходячи ввечері до ліжка, не бачачи нічого, окрім важкої ​​праці?

Тамара багато читала. А її Микола ремонтував сусідам пічки й огорожі, лагодив хвіртки, накривав сараї.

Грошей на життя їм вистачало. До того ж син Тамари, відчуваючи, що мати через нього поїхала в село, часто допомагав і грошима, і продуктами, і подарунками балував…

Тамара Петрівна вийшла на ґанок. Вона глянула на дорогу. Ліза вже поспішала до її хати.

-Ох, і повітря тут! Пий, як сметану! – сказала Ліза, обіймаючи Тамару.

-Ось погостюєш, і теж не захочеш їхати, залишишся! Будинків порожніх повно! – відповіла Тамара.

Подруги не могли наговоритись. Вони давно не бачилися, а телефонні розмови, то не те…

Увечері на чай прийшли дві сусідки. У кімнаті стало тісно й шумно.

Вони співали народні пісні. Микола, сидячи на дивані, посміхався і радів за дружину.

У місто відпускати він її не любив. Тамара іноді їздила з ночівлями, щоб відвідати театр.

Але Микола ледве міг дочекатися її повернення. Не міг бути один.

Хоч і прожив у селі довгі роки. А господиня на кухні, яка гримить посудом і муркоче собі під ніс пісні, давала йому сил і заспокоєння.

-Приїжджай частіше, Лізонько, – просила Тамара, проводжаючи подругу через два дні. – Мені без тебе тут дуже сумно. Я не можу тут так сама жити!

Микола аж застиг від почутого… Але нічого не сказав. Мовчки пішов в хату.

Ліза обіцяла приїхати, кликала Тамару з чоловіком у гості теж.

…Так минав час. І помалу Тамара почала звикати до відокремленого життя, до свого спокійного і розважливого чоловіка.

Все рідше вони їздили у місто, тільки за потребою щось купити, чи до лікаря.

Ліза теж почала приїжджати зрідка, бо бачила, що не так уже Тамара й сумує за колишнім міським життям. Йшов рік за роком, Тамара писала подрузі листівки та повідомлення, в яких запевняла, що все у них із Миколою добре, і живуть вони дуже дружно.

Коли подружжя готувалося відзначати п’ятнадцятиріччя спільного життя, Миколи раптово не стало.

Тамара навіть не встигла нічого зробити. Встав зранку з ліжка і все…

Тамара так щиро сумувала, що ледве трималася. А після поминок тихо сказала Лізі:

-І все-таки я його кохала. Чи підходили ми один одному чи ні, хто його знає? За якими мірками міряти?

Добрий він був і спокійний. Не нервував. Жила за ним, як за кам’яною стіною. Як далі одній жити, не знаю…

Ліза як могла заспокоювала подругу. Вона знову стала часто приїжджати в село, допомагати Тамарі трохи по господарству.

Але Тамара пережила свого Миколу тільки на рік… Не витримала… Заслабла й пішла швидко і непомітно, уві сні…

Ось так у житті й буває…