У свої 40 років я все-таки ще зберігаю наш шлюб, незважаючи на величезний біль, який мені завдав чоловік. За 7 років спільного життя я самовіддано вела домашнє господарство, готувала смачні страви, привабливо одягалася та стежила за своєю зовнішністю.

Саме я ініціювала розваги, організовувала свята, планувала маршрути подорожей, дивувала наших друзів тематичними вечорами та вносила різноманітність у наше життя.

Мій чоловік, людина небагатослівна, здавалося, сприймав ці зусилля як належне.

Я завжди поважала його простір, ніколи не тиснула на нього і не маніпулювала їм, вважаючи, що в нашому шлюбі він повинен мати почуття свободи.

Я уникала непотрібних дзвінків, особливо в робочі години. Однак одна відверта розмова виявила нашу взаємну незацікавленість.

Він зізнався, що мої інтереси – виставки, творчі починання та пригоди – завжди здавались йому нудними, хоча він їх терпів.

Я зрозуміла, що мої зусилля пожвавити наше життя ніколи не були гідно оцінені. Він був задоволений тим, що пливе за течією, не бажаючи відокремлюватися чи змінюватись.

Я усвідомила, що наш інтерес один до одного згасає, що ми втомилися від спроб внести позитив у наше життя без будь-якої реальної віддачі.

Зараз ми живемо швидше як сусіди, ніж як пара, поділяючи квартиру – і на цьому все. Ми ніколи не хотіли дітей, та й я розуміла, що народити дитину в цій ситуації – не вихід.

Усвідомлення того, що, можливо, вже надто пізно рятувати наш шлюб, сильно тисне на мене. Чи маю я і далі зберігати цей фасад для оточуючих – чи краще звільнити себе від цього тягаря?