Коли появився мій молодший брат, мама зрозуміла, що не в стані забезпечити достойне виховання відразу обом дітям. З грошима на той час було зовсім худо, власного житла теж не було, тому мама вирішила залишити сина тимчасово на бабусю.

Мій батько був дуже добродушною людиною та у всьому потурав дружині, то ж і тут перечити не став. На жаль, вже пройшло понад двадцять років, як мій батько вiддaв душу Богові.

Обставини склались так, що мій брат виріс у бабусі, і лише зараз, після стількох років, коли у нас обох є вже власні сім’ї, ми почали спілкуватись. Після закінчення школи, я вступила у технікум на навчання за державний кошт, мама допомогла прилаштуватись у гуртожиток, а далі зникла з мого життя.

На її думку, я була вже дорослою, а отже сама мала давати собі раду. Мені довелось паралельно навчатись та працювати, щоб якось вижити.

Тим часом моя матір зайнялась своїм особистим життям та вийшла вдруге заміж. Моя доля її абсолютно не цікавила, вона навіть про мої заручини дізналась від сусідів.

Два роки тому помер її другий чоловік і матері стало дуже самотньо. Зараз їй сімдесят, і її зацікавило життя своїх дітей. Ледь не щодня вона телефонує нам з братом, розпитує про онуків та просить приїхати.

Вона залишилась сама і з кожним днем їй стає все складніше подбати про себе. Ми з братом чудово розуміємо, що вона потребує допомоги, але відверто кажучи, ніхто з нас не має бажання з нею жити. За ці роки вона, навіть, для мене стала зовсім чужою людиною, не кажучи вже про брата. Ми ніколи не отримували від неї ні материнської любові, ні ласки, ні турботи. Вона дбала про мене тільки тому, що повинна.

Справді, я не можу пригадати жодного разу, коли б вона просто зі мною говорила: цікавилася справами у школі, питалась про моє самопочуття, мій настрій, мої мрії.

Натомість усе, що я від неї отримувала — це їжу та одяг. І на тому все. А що вже тут казати про брата? Він же її бачив один раз на рік, у свій день народження!

Чесно кажучи, я думаю він її й за матір не вважає. Мені не відомо, якою вона мачухою була для дітей свого другого чоловіка, але зараз вони на відріз відмовляються навіть чути щось про неї.

Після  батька, донька вигнала мою маму з дому. Щоправда, не на вулицю, а у маленький будиночок на краю села, який залишився їм від батька. На мій погляд, вона вчинила ще цілком порядно.

Зараз мама у досить важкому стані та потребує догляду. Забрати її до себе ми не можемо, адже ми з чоловіком живемо в однокімнатній орендованій квартирі, а брат з батьками дружини.

До речі кажучи, вони віднеслись до нього як до рідного сина. Буду відверта, навіть якби ми мали можливість прийняти матір до себе, то навряд чи б колись погодились. Вона сама заслужила собі таке ставлення, адже ніколи навіть палець об палець не вдарила, щоб налагодити з нами спілкування.

Про будинок для людей похилого віку мама й чути не хоче. А покинути її напризволяще нам не дозволяє совість, все ж яка-не-яка, але матір.

Ми з братом довго радились як вчинити й недавно вирішили — щотижня хтось з нас буде їздити до неї у село та привозити ліки та продукти, а коли буде потрібно, то наймемо доглядальницю.

КІНЕЦЬ.