В обід задзвонив телефон. Ірина квапливо витерла руки і відповіла: ─ Привіт Марино, вибач, забарилася. Тісто вимішувала. Як ти? ─ Я пішла з дому… Але голос давньої подруги Марини звучав на диво спокійно
Ближче до обіду задзвонив телефон. Ірина квапливо витерла руки і відповіла:
─ Привіт, вибач, забарилася. Тісто вимішувала. Як ти?
─ Я пішла з дому.
Голос давньої подруги Марини звучав на диво спокійно.
─ Як пішла? Чому?
─ Втомилася. Хочу бути одна.
─ Як можна втомитися від сім’ї? ─ щиро здивувалася Ірина, ─ це ж самі рідні, близькі люди.
─ Смішна ти, Іринко, ні ─ я щаслива.
─ Нічого смішного. Може поговоримо? Ти де зараз?
─ Квартиру зняла. Хочеш, приїжджай. Заодно і новосілля відзначимо. Пиши адресу.
Ірина закінчила з обідом, попередила чоловіка, що ввечері затримається і вирушила до подруги. Щоб не шукати адресу, викликала таксі ─ так набагато простіше.
Поки їхала через все місто, прокручувала в голові майбутню розмову. Вона повинна переконати Марину, що сім’я ─ це святе. Що руйнувати легко, а створювати важко. Що чоловік у подруги не настільки поганий, щоб так з ним вчинити. Діти знову ж. Що вони скажуть? Як поставляться до вчинку матері? Та й сама вона як буде жити на одну пенсію? Квартиру знімати ─ те ще задоволення: влетиш в копієчку.
─ Так, вчудила Маринка. Вона і раніше говорила, що хоче піти від чоловіка. А хто не хоче? Ну поговорили, пошкодували один одного і по домівках: до готування, прибирання, дач, та закруток. Всі так живуть. На старості років яка любов? Дитячий садок, чесне слово, ─ думала Ірина, розглядаючи вулиці через вікно таксі.
Нове житло подруги виявилося невеликим, але дуже затишним. У сучасній мебльованої квартирі квіти виявилися дуже до речі. Марина зустріла подругу як завжди: накритий стіл, правда страв поменше, і улюблене вино.
─ Ну, будемо святкувати свободу або почнеш мені нотації читати?
─ Та облиш, Марино, ти ж не дитина. Чого мені тебе виховувати? Просто зрозуміти хочу: як ти змогла зважитися? Стільки років терпіла і раптом…
─ Та не раптом, Ірочко, не раптом. Роками збиралося. Я не злопам’ятна, ти знаєш. Тільки, коли тобі в душу постійно… накопичується. І одного разу для чергової порції просто не лишається місця.
─ Дивно. Твій Павло завжди здавався гідною людиною, вихованим, стриманим. Невже прикидається?
─ Ні, подруго. Він такий і є. Тільки зі сторонніми. Вдома ─ зовсім інший. Зі мною і з дітьми ─ це владна людина. Його не цікавить нічия думка. Я повинна ідеально виконувати свої обов’язки, діти ─ слухатися, не розмірковувати. А, якщо щось не так ─ звучать образи. Та ще й які. І не важливо, що тобі важко слухати те, що він говорить. Так навіть краще. Довше будеш пам’ятати.
─ Так не слухала б, пропускала повз вуха.
─ Ти не розумієш. Ухилитися від цього неможливо. Він завжди знайде найвдаліший момент, щоб зачепити сильніше. І йому подобається. А потім: – А що я такого сказав?
І так роками.
Останнім часом він став нестерпним, мабуть вік дається взнаки. А я втомилася грати таку роль. Хочу решту життя прожити спокійно.
─ А як же діти?
─ Які діти, Іро? Я тебе прошу! У них вже свої діти. Все, що я могла їм дати ─ я дала. Тепер нехай самі будують своє життя. До речі, Олексій перейняв манеру батька і вже потихеньку впроваджує в свою сім’ю. Цікаво, скільки невістка протримається.
─ Ти б поговорила з ним. Пояснила.
─ Навіщо? Все одно не зрозуміє. Батько для нього ─ авторитет, і пояснювати йому я не стану. Нехай на своїх помилках вчиться, інакше не навчиться нічому.
─ А як Ігор поставився до твого рішення?
─ Поки ніяк. Я ж не сьогодні пішла ─ вже тиждень одна живу. Взяла з дому найнеобхідніше: свої речі, комплект постільної білизни, улюблені книги, всі квіти, зрозуміло. Йому вони ні до чого. Навіть їжі на три дні наготувала. Так, за звичкою.
─ І він не намагався поговорити?
─ Ні, навіть не дзвонив. Мабуть теж втомився від мене. І слава Богу.
─ Так… А, як з фінансами? Потягнеш? Квартира мабуть чимало коштує.
─ Мені одній цілком вистачить. Пенсія за квартиру і комуналку піде, а на життя зароблю. Уже заробляю ─ повернулася на колишню роботу. Ще хочу одну знайти. Так що не хвилюйся, проживу як-небудь. Зате ─ мир в душі і спокій на серці.
─ На розлучення будеш подавати?
─ Навіщо? Я ж не збираюся заміж знову виходити. Ні, якщо Ігор почне цей процес, відмовлятися не буду. А поки, залишу все, як є. Поживу одна, відпочину від того всього, а там видно буде.
─ Заздрю я тобі, Маринко. Мало хто зважилися б на такий крок. Втім, ти завжди відчайдушною була.
─ Не перебільшуй. До речі, я ж не наполягаю, що у всьому права. Але і жити через силу терпіння закінчилося. Шкода, що запізно. Хоча, які наші роки?…
КІНЕЦЬ.