Прийшов попрощатися…

В невеличкому селі, де всі усіх знають, сталася незвичайна подія. Усі сусіди збіглися на подвір’я до Стефи. Дочка дуже голосно з’ясовувала стосунки з батьком, який неочікувано повернувся.

-Забирайся звідси, не тато ти мені. Де ти був стільки років. Коли здоровий був, ми тобі непотрібними стали. А тепер, до нас.

Іван стояв на подвір’ї і справді виглядав дуже погано. Говорити нічого не міг, бо хвороба дуже його підкосила.

Іван родом з іншого району, але одружився тут, у Вербовому, і цей дім вважав своїм.

Одружилися з Марією молодими, двоє дітей з’явилося на світ. Іван руки золоті мав, все вмів зробити. І серце добре. За свою роботу грошей не брав, то люди, щоб віддячити, наливали по чарчині. Так і причастився Іван до оковитої.

Потім усі чоловіки з села почали їхати в Сибір на заробітки, то й Івана з собою покликали, бо справді, руки золоті мав чоловік.

Почав добре заробляти, грошей додому привозити, хату таку збудував, що на все село.

З Марією життя спочатку було мирним, але потім, все частіше у їхньому спілкуванні переважали непорозуміння. Всі тільки чекали, щоб Іван на роботу поїхав, грошей заробив.

Та одного разу Іван з роботи не приїхав. Хлопців попросив, щоб ті передали Марії, що йде він від неї. Діти уже школу закінчили, тепер у них своє життя скоро розпочнеться. А він нарешті зустрів жінку, яка його розуміє і любить.

Марія плакала, та не так за Іваном, як за його грошима.

Івана не було 10 років. За цей час син поїхав працювати у Польщу, дочка вийшла заміж, зятя привела на подвір’я, господарюють. Ніхто не чекав, що Іван з’явиться, та ще й такий хворий.

Стефа не запропонувала татові зайти з дороги до хати, нагодувати чи дати, принаймі, стакан води.

Натомість кричала:

-Йди туди, звідки прийшов. Для тебе тут місця немає, йди до тої, якій ти 10 років гроші віддавав. Що, як захворів, вигнала тебе?

Стефа і справді мала рацію, та це зараз немало ніякого значення. Все, що було потрібно Івану, прилягти, бо справді дуже погано себе почував.

Мами вдома не було, дочка на поріг не пустила. Зібрав Іван останні сили і поїхав в рідне село, де народився. Жила там у нього сестра.

Коли Оксана побачила свого брата – не впізнала. Прийняла, в лікарню відвезла, та було вже надто пізно. Через три дні Іван пішов у зaсвіти.

Виходить, приїхав Іван, щоб попрощатися. Останніми словами його було:

-Передайте дітям, що я їх дуже люблю. Нехай пробачать мене, якщо зможуть. Бо життя – то довга нива…

КІНЕЦЬ.