Непросте життя у моєї подруги Наталки. Воно у неї повністю змінилося лише в один день.

Коли Наталя навчалася лише в 9 класі не стало її мами, а через пів року й тата, на жаль.

І моя подруга тоді залишилася вдвох з 8-річним братиком Іваном.

Звичайно, місце в інтернаті для сироти завжди знайдеться, але як можна було його туди відправити саменького, рідного маленького братика, який залишився зовсім без батьків.

Наталка, хоч ще й дитиною була, але подорослішала швидко, коли зрозуміла, що батьків вже немає і вони з Іванком одні на білому світі тепер.

Їх залишилося двоє, найрідніших один одному людей, не було навіть бабусь чи дідусів.

Наталя тоді просто вирішила звернутися з серйозним проханням до однієї з двоюрідних сестер, тим більше, що вона сама пообіцяла підтримати її з маленьким братом у ті, найважчі у її житті, часи.

А вся справа саме в тому, що дівчинкою, двоюрідна сестра Наталки Ольга, теж свого часу втратила матір і її тоді прийняла в сім’ю мама Наталі, навіть встигла видати племінницю заміж, всі ці роки вона їй дуже допомагала, можна сказати, вивела в люди, ніколи нічого для неї не шкодувала, відносилася наче до своїх рідних дітей.

Звісно, у тоді в Ольги ще був рідний тато, він її не залишав без допомоги, але жила вона у своєї рідної тітки, так як батько дуже багато працював.

Але, як тільки Наталка не вмовляла свою сестру, Ольга таки відмовилася взяти Іванка на якийсь час до себе. Вона виправдовувалася, просила зрозуміти її, послалася на чоловіка, він заперечував проти того, щоб чужа дитина жила в його сім’ї.

Горе розставання з братиком, його майбутнє, безперспективне життя в інтернаті, худенького, маленького першокласника, з новою силою охопило Наталку. Вона навіть уявити не могла, що більше немає ніяких варіантів залишитися їм разом, що доля ось так просто розлучає найрідніших в світі людей.

Та нічого не можна було вдіяти, Наталя була ще дитям і нічого не могла вирішити сама.

Згодом моя подруга, після 9-го класу, вступила навчатися в медучилище.

Щотижня вона з великою радістю їздила до братика в інтернат, за останні копійки, які залишалися з стипендії вона купувала йому солодощі і його улюблений мармелад.

Так продовжувалось довгих три роки, поки Наталка не закінчила училище. Всі ці роки, в неї душа була тягарем від самого розуміння, що братик далеко від неї, один в інтернаті і вона нічого не може більше зробити для нього.

Після того, як закінчила навчання, Наталя влаштувалася на роботу в місті, де їй дали малесеньку кімнату в гуртожитку. А ще через рік вона, всіма правдами й неправдами забрала братика з інтернату до себе додому, її мрія, нарешті, здійснилася.

Навіть важко описати те, що їхньому щастю не було меж.

Братику подруги було вже 12 років тоді. Наталя подала усі необхідні його документи в місцеву школу і почали вони жити разом.

Було все непогано, звичайно, хоча постійно доводилося економити на всьому.

Якось Наталя познайомилася з хорошим хлопцем, вони почали зустрічатись. Він її навіть кликав заміж, непоганий, здавалося, хлопець, хотів забрати її в свій будинок, але без братика, його він хотів залишити там відразу без розмов, мовляв, хоче жити з нею вдвох, чекати появи дітей, а хлопчик їм тягарем лише буде.

Після таких важких слів, Наталя відразу припинила з ним будь-які відносини. Подруги намагалися познайомити Наталку з хорошими хлопцями, але того єдиного серед них не було, та й знала вона, що ніхто її не прийме з братом, а його самого вона ніколи не залишить.

З часом сам Іванко вже закінчив школу, вступив до технікуму. А Наталя познайомилася з хорошим чоловіком, звали його Олегом.

Раніше в нього вже була сім’я, але вони розлучились, в нього був син, який залишився з дружиною. Чоловіком він був не бідним, працював нотаріусом.

Через деякий час вони одружилися. Моя подруга нарешті оперлася на надійне плече, могла дозволити собі вже багато, бідне життя її скінчилося. Пішли в минуле дні коли доводилось підробляти по ночах, щоб можна було купити бодай який одяг братові і собі.

Якось подруга їздила в своє рідне село, оформляла спадщину на земельну ділянку, яка залишилася їй від батьків, але на яку ніколи не було ні часу, ні грошей.

Зустрілася з сусідами, поговорили, позгадувати усі подробиці з її нелегкого життя, розповіла про своє нинішнє життя, та й по її зовнішньому вигляду було ясно – не бідує вона зовсім.

Але одного разу Наталі зателефонували, схвильований жіночий голос, що переходить в плач, належав тій самій двоюрідній сестрі Ользі, яка свого часу відмовила допомогти їм з маленьким братиком.

У неї трапилася велика неприємність, старший син  потрапив в дуже неприємну ситуацію. І їй були потрібні гроші, ще й досить не мала сума.

Ольга приїхала до Наталі і розплакалась, просячи прощення. Виявляється, що чоловік, як раз і не заперечував проти того, щоб у їх сім’ї жив Іванко, він був хорошою людиною, але Ользі здалося, що хлопчик буде її обтяжувати, заважати жити добре та в достатку, ось вона і придумала відмовку, нібито чоловік проти.

Ольга просто вважала, що її відмова тоді взяти до себе Іванка і призвела до біди в її родині, просила вибачення у Наталі, дуже шкодувала про свій недобрий вчинок.

Звісно, що Наталя не відмовила двоюрідній сестрі і допомогла як та просила. Моя подруга ніколи не забуває юність і молодість, щедро омиту сльозами і потім, вона опинилася на висоті. Великодушність і благородство завжди були при ній.

Образи на сестру вона не тримала, бо була вдячна долі, що послала їй хорошого чоловіка. Була щаслива тому, що Іванко тепер з ними, і знала, що його теж чекає щасливе майбутнє, адже вони всі разом.

А от я сама зовсім не розумію її і це правда. Як можна пробачити таке? Хіба таке пробачається?

КІНЕЦЬ.