— Сину, у мене дуже великі проблеми, — сказала Віра. — І щоби їх вирішити, мені потрібні гроші. Я вже продала все, що я мала, але мені потрібно ще. Ти не міг би допомогти мені?

Ілля поцікавився, про які гроші йдеться. Віра назвала суму.

— Але не маю стільки грошей, мамо! — вигукнув Ілля.

— Зате маєш квартиру, яка тобі зараз не потрібна. І ви там не мешкаєте.

— Але ж ми з Ольгою її здаємо. А живемо у її квартирі.

– Причому тут це? Твоя мати опинилася в біді. Мені загрожує великий термін. За несплату податків. А ти про що турбуєшся? Про недоотриманий прибуток? На біді матері нажитися хочеш? І нагадаю тобі, що цю квартиру ти купив, коли ще був тільки моїм сином. Тому що був неодружений.

По правді, якщо вже в кого й повинен питати згоду на продаж, то в мене, а не в дружини своєї. А натомість, ти мені зараз починаєш говорити про якусь здачу в оренду і де ви живете. Можна подумати, що я цього не знала. Тьху. Навіть чути гидко. На кого ти перетворився, сину?

— Ти маєш рацію, мамо. Я зараз говорю якусь нісенітницю. Просто хвилююся, що тебе посадять. Звичайно, я допоможу тобі і продам свою квартиру. Потрібно тільки попередити Ольгу?

— А навіщо її попереджати? — щиро здивувалася Вірн. – Не треба. Це лише наші з тобою справи. Не слід втручати у них сторонніх.

— Але як же? – відповів Ілля. – Ольга – не стороння. Вона моя дружина. Маю знати.

— Нічого і нікому твоя дружина не винна, — впевнено заявила Віра. — Згадай! Хіба не вона сама багато разів так говорила?

– Говорила, – погодився Ілля.

— До того ж, — продовжувала Віра, — я впевнена, що це їй буде нецікаво. А щоб продати цю квартиру, згода дружини не потрібна. Нагадую! Ти придбав її до того, як одружився. І навіщо вантажити дружину зовсім непотрібною та порожньою інформацією? Щоб що? Пораду почути? Чи дозвіл отримати? А може, ти хочеш її засмутити? Як гадаєш, вона дуже зрадіє, дізнавшись, в яку біду я потрапила?

— Ні, але…

— Повір, синку, у твоєї дружини й так бракує турбот. Не забивай їй голову всякою нісенітницею. Більше того, я впевнена, що твоя Оля допомогла б мені. Просто я не хочу її зайвий раз турбувати.

– Ти так думаєш?

— А що тут думати? Я ставлю себе на її місце, синку, і з упевненістю заявляю, що твоя дружина не заперечуватиме, але настрій ти їй зіпсуєш. І якби твій батько (до того, як ми розлучилися) прийшов би до мене, як мій чоловік, з таким проханням, я б на нього дуже розсердилася.

— Хочеш сказати, що якби тато (коли ще був твоїм чоловіком) продав би свою квартиру без твого відома, ти б не розлютилася?

— Розлютилася? З якого дива? Це його помешкання. До того ж, він тим самим допомагав би своїй матері. А от якби він пішов до мене дозволу питати. Ось тоді – так. Розлютилася б. Чоловіки повинні вміти приймати рішення, не радячись із жінками. І не засмучуючи їх. Якщо, звісно, ​​вони справжні чоловіки. Справжні чоловіки, синку, приховують від своїх коханих неприємну інформацію.

Говорячи так, Віра трохи лукавила. Тому що саме зараз вона допомагала чоловікові вирішити дуже серйозну фінансову проблему. Яку той не приховував, а навпаки, звалив на неї, особливо не замислюючись, що вона жінка.

Але для цього Вірі потрібно було, щоб Ілля продав свою квартиру, а гроші віддав їй. Вона, своєю чергою, віддала б їх своєму коханому. Щоб урятувати його. А тут раптом з’ясовується, що син хоче порадитись із дружиною. І Віра, звісно, ​​мала всі підстави побоюватися, що невістка, якщо дізнається, то відмовлятиме сина продавати квартиру.

“І тоді я не зможу допомогти Олександру, – думала Віра, – І нам доведеться розлучитися, тому що його посадять”.

Рік тому Віра на морі познайомилася з чоловіком, який (як він сам пізніше зізнався Вірі) закохався в неї з першого погляду.

То й був Олександр. Працюючи рятувальником на пляжі, він не міг (як пізніше з’ясувалося з його слів) не звернути на неї свою увагу.

Ось чому вже цього ж вечора він пригощав Віру каву на набережній. Розповідав багато історій зі свого, хоч і невеликого ще, але дуже цікавого, захоплюючого та насиченого життя.

Від нього Віра дізналася, що він не одружений і рано залишився без батьків. Але ця трагедія не зламала його. Навпаки.

— Я багато страждав, — сказав він, — але ці страждання мене не зламали. Навпаки! Завдяки їм я набирався сил. Я об’їздив майже весь світ.

— Невже майже весь світ?

— Де я тільки не був, — продовжив Олександр і перерахував багато країн, де він побував. — На жаль, зараз у світі ситуація ускладнилася. І мандрувати вже не так зручно. Тому я тимчасово влаштувався працювати рятівником.

– Чому рятівником?

– Як тобі сказати? Коли люди опиняються в біді, адже їм повинен хтось приходити на допомогу? Чому не я?

— Розумію, — задумливо промовила Віра, дивлячись у мудрі не за віком очі Олександра.

— І якщо я хочу бути рятівником, то це комусь потрібно, — задумливо урочисто продовжував Олександр. – Адже так? Отже, хтось хоче, щоби рятувальники були?

— Звісно, ​​— погодилася Віра. – Без сумніву. А навіщо ти об’їздив увесь світ, Сашко?

— У пошуках себе, — відповів Олександр, — а тепер, Віра, коли я зустрів тебе, розумію, що й тебе теж шукав.

– І мене також?

– Тебе. І ось ми разом. І я можу припинити пошуки. Тому що знайшов усе, що шукав. Я знайшов кохання.

Віра, звичайно ж, не була тією наївною дівчинкою, якій легко закрутити голову гарними словами. І Олександру знадобилося цілих три дні, перш ніж Віра остаточно зрозуміла для себе, що Олександр – це і є той справжнісінький чоловік її мрії.

І немає нічого дивного, що на четвертий день знайомства їхні стосунки стали дуже близькими. А ще через місяць Олександр звільнився роботи, бо Віра зажадала, щоб зараз він рятував тільки її та більше нікого.

— Це було як сон, як якесь диво, — сказав Олександр, коли вони приїхали до квартири Віри. — Як тільки ти прийшла на пляж, тоді на початку вересня пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — тихо відповіла Віра.

— Я не міг відірвати від тебе погляду. Таке враження, що, крім нас із тобою, довкола нікого не було. Тільки ти, Віра, і я.

— А раптом у цей час когось треба було б рятувати? – жартівливо поцікавилася Віра.

— Йому не пощастило б, — серйозно відповів Олександр. — Навряд чи я зміг би йому чимось допомогти цієї чудової миті.

— У такому разі, винною у всьому була б я?

— Ти, Віра, — впевнено відповів Олександр, — тільки ти й була б у всьому винна. Тому що такі жінки, як ти, Віра, створені з єдиною метою.

– З якою? — наївно перелякано поцікавилася Віра.

— Щоб затуманювати чоловікам розум.

— Але ж я набагато старша за тебе.

— Ти кажеш дурниці. Не хочу навіть чути.

Приїхавши до рідного міста, Віра винайняла собі й Олександру квартиру. А наступного дня сказала чоловікові, що йде від нього і подає на розлучення.

Після розлучення, поділу майна та отримання своєї частки, Віра швидко вийшла заміж за Олександра. А ще через рік від отриманої при розподілі майна частки нічого не залишилося. Але лишилися великі борги Олександра.

— Я винен перед тобою, кохання моє, — сказав Олександр. — Ти мені довірилася, а я підвів тебе. Все, що ти забрала у чоловіка, ти довірила мені. Я був упевнений, що справа, в яку я вкладаю наш з тобою капітал, вірна. Я помилився. Я намагався вести чесно бізнес, не усвідомлюючи, що у світі не всі чесно живуть. Якщо вести справи чесно, то тебе з’їдять. Але інакше я не вмію. Ти ж мене знаєш.

— Але ж ти хотів якнайкраще, — заспокоювала його Віра. — Ти ж це робив заради нас, заради нашого кохання.

— І за це тепер мушу розплачуватися. Мене швидше за все посадять. Років на десять. І правильно зроблять. Тому що за свою довірливість треба розплачуватися. Навіть якщо ти чесна людина і прагнеш нести людям світло і творити виключно добро, розплачуватися за боргами доведеться. І я готовий відповідати за свою принциповість.

Але знай, Віра, що я продовжу кохати тебе навіть там. А коли я повернуся, відсидівши встановлений термін за несплату податку в особливо великому розмірі, можливо, ми знову будемо разом. Але я не вимагаю, кохана, щоб ти чекала на мене або, більше того, приїжджала до мене туди.

Мені не потрібні такі жертви. Ти маєш право піти від мене прямо зараз. За десять років мені буде вже сорок два. І я не смію від тебе нічого вимагати.

Олександр закрив обличчя руками і тихо, майже беззвучно, як тільки можуть справжні чоловіки, заплакав. Віра, як могла, заспокоювала його. Нічого не помагало. Навпаки, що більше вона його заспокоювала, то сильніше і голосніше він починав ридати.

— Я шкодую тільки про одне, — промовив він крізь сльози, — що нам доведеться розлучитися.

Віра не витримала.

— Ми не розлучимося, — сказала вона. – Я тебе врятую.

Після таких слів Олександр відразу припинив тремтіти в риданнях, прибрав від обличчя руки і серйозно глянув на Віру.

— Мене ніхто вже не врятує, — тихо, але впевнено сказав він. – Потрібні гроші. Великі гроші. Але все, що ми мали, ми витратили.

Ось тоді Олександр і дізнався, що Віра має сина, а син — квартиру.

— І твій син це зробить? — спитав Олександр.

– Ілля – добрий хлопчик, – відповіла Віра, – і любить маму.

Тоді Олександр вже остаточно заспокоївся і набув ділового вигляду.

— Я не маю сумніву, Віра, що ти добре виховала свого сина, і він тебе любить, — сказав Олександр, — бо тебе неможливо не любити. Але до чого тут я? Адже ми з ним навіть не знайомі? Чи стане він заради мене продавати свою двокімнатну квартиру?

– Я впевнена, що все буде добре. Адже ти мій чоловік.

— Про якого він ще не знає, — одразу нагадав Олександр. — Адже ми приховували це від усіх.

– Я йому розкажу.

– Розкажеш? — спитав Олександр. – Що?

— Що ми кохаємо одне одного. І ти найдорожча для мене людина. Мусить він зрозуміти.

– А його дружина? Твоя невістка. Вона також не буде проти? Вона теж зрозуміє?

– А ось про неї я не подумала, – задумливо промовила Віра. — І ти маєш рацію. Ця жінка може все зіпсувати. Підступна та хитра інтриганка. Я завжди була проти їхнього шлюбу. Не розумію, що Ілля знайшов у ній.

– Ось! Про це я й говорю. Вона не дозволить твоєму синові продати квартиру. Ні, нехай краще я відсиджу багато років, але вийду чесною людиною.

– Ти не сядеш. В мене ідея. А що якщо я синові взагалі про тебе нічого не говоритиму?

Олександр замислився, дивлячись кудись, невідомо куди, мабуть, у своє щасливе майбутнє. Віра терпляче чекала на його рішення. Коли це рішення було ухвалено, він слабо посміхнувся.

– Ну, якщо ти сама так хочеш, – розгублено промовив він.

– Хочу. Дуже.

— Я не маю права тобі заборонити. Але що ти скажеш йому?

— Скажу, що це я опинилася у складній ситуації. І що це – мої борги. І якщо я їх не поверну державі, мене посадять.

Олександр знову замислився.

– Навіть не знаю, – сказав він. — Якось це все неетично, чи що. Може, все ж таки краще сказати твоєму синові правду? А він порадиться зі своєю дружиною? Щоби все було відкрито? Я, звичайно, розумію, що в такому випадку твоя невістка заборонить Іллі продавати квартиру, але… Так буде чесно!

— Та як ти не розумієш, Сашко, що саме через свою цю чесність, ти й опинився в біді! – вигукнула Віра. — Може, вистачить бути чесним? Тим більше, що ми нікого не збираємося обманювати. Ця квартира належить синові. І він має право розпоряджатися нею, як йому завгодно.

— Я так мало в цьому розуміюся, кохана, — сказав Олександр. – Тому покладаюсь у всьому на тебе. Роби як знаєш.

І ось тепер Віра розмовляла із сином щодо продажу квартири і не радила йому повідомляти про це дружину.

І Ілля погодився.

І незабаром квартиру було продано. Олександр отримав гроші і благополучно втік у невідомому напрямку. Більше його Віра не бачила.

А коли Ольга дізналася, що зробив її чоловік, вона вигнала його з дому і подала на розлучення.

Віра разом із своїм сином живе тепер у одній кімнаті. Ця кімната їй дісталася після того, як вона розпродала все своє майно, рятуючи свого другого чоловіка від серйозних проблем із податковою інспекцією.

Як пізніше з’ясувало слідство, жодних великих проблем із податковою Олександр не мав. Так, він мав проблеми із законом, але не ті, про які він розповів Вірі. І він зовсім не Олександр. А справжнього імені його ніхто не знає.

КІНЕЦЬ.