Ніна йшла по парку, де вона колись гуляла в дитинстві з батьками, потім із друзями.

Ну а вже потім – з її коханим Миколою…

Майже нічого не змінилося, тільки дерева стали вищими і лавки нові.

Ще й нова сцена стоїть якась. Зі старої вона, зашпортавшись, пішла вниз і опинилася прямо в руках Миколи.

Вони обоє були на невеличкому концерті.

Ох, її Микола… Давно вже нема його… Скільки років минуло? Десять, дванадцять? Точно, дванадцять…

Ось уже й немає її батьків. Рік тому їх не стало. Зовсім нема знайомих у цьому містечку.

Тобто вони є, але їх мало, і зустрічатися з ними немає сенсу.

Все згадалося, сльози пішли з очей.

Минуле згадалося, щасливі прогулянки з батьками, закохані з Миколою.

Все у минулому і нічого не повернути…

Ніна сіла на лавку, де вони колись цілувалися з Миколою.

Та сама, улюблена лавка. Раптом поруч із нею присів якийсь чоловік.

Обличчя його було не видно за каптуром.

Несподівано чоловік обернувся й торкнувся плеча Ніни.

Жінка глянула на нього й очам своїм не повірила!

– Ніно, це ти?! – вигукнув той.

– Так… – пробурмотіла вона, все ще не вірячи у те, що відбувається.

– А я от вирішив подивитися на наше місце… – сказав чоловік.

– Ні, цього просто не може бути! – думала жінка. – Микола?! Ні! Як же ж так?

Ніні раптом аж побіліла…

– Ніно, Ніно! – галасував Микола. – Це ж я!

– Ти живий? – дуже тихо запитала жінка.

– Живий! А в чому справа?!

– Але ж тебе не стало, тебе не знайшли, навіть похорону не було…

– Нічого не розумію… Ти ж вийшла заміж, мені написала мама. А я не став повертатися додому, залишився працювати у Німеччині. Не хотів тебе бачити… Ти ж обіцяла чекати мене…

– Я взагалі не була одружена ніколи!

– Але ж ти народила! Мені мама…

– Народила! Так, народила. Але для цього не обов’язково виходити заміж. А ось ти вчинив просто огидно!

Ніна говорила ображено.

– Я на тебе чекала, а ти… Як можна було таке придумати – не стало його. Зник на морі. Виплив?! Мені довелося виїхати з батьками з міста. Батька підвищили, а мені треба було вчитися й жити далі. Ну і все таке інше…

А ти живий, вже дякую й на цьому! А я ж стільки сліз пролила…

– Виплив?! Я й на морі не був ніколи. Жив далеко від морів. З чого ти таке взяла?

– Мати твоя розповіла! Коли батьки прийшли до неї, щоб розповісти про нас з тобою. Вона була розлючена, а потім заплакала. Сказала, що тебе знайти не можуть, зник. Я тоді так переживала. Я листи тобі щодня писала… У нас же ж дитина… Я при надії була…

– Я теж писав тобі. Але твоїх листів я не отримував…

– Я теж не отримувала твоїх. А потім ми поїхали. Та й писати вже не було сенсу…

Ніна плакала. Микола обійняв її.

– Як раніше, – подумала вона. – Навіть мурашки пішли. Наче й не було розставання…

– Ходімо в кафе. Треба все з’ясувати до кінця. Мами вже немає – не спитаєш.

– У мене теж нікого немає. Я тут у справах, треба завтра їхати…

– Я теж завтра їду.

Вони довго сиділи в невеликому кафе. Їм було про що поговорити і що розповісти.

Ніна з Миколою писали один одному листи. Не було ще тоді мобільних телефонів.

І раптом їхнє листування різко обірвалося. А Ніна ж повідомила свого коханого Миколу, що чекає дитину від нього. Так вийшло.

Писала, але Микола так і не дізнався про це.

Що ж сталося?

Просто мати Миколи вирішила, що синові така дівчина не підходить. Аж надто вона гарна, та й батьки її займають високі посади.

Куди їм поріднитися з ними?!

Мати була листоношею й прибиральницею, батько різноробом, та до того ж любив погульбанити.

Микола, щоправда, у них хлопець розумний, гарний, але вибирати собі треба до пари, а не доньку багатіїв – ледачу й балувану.

Так вирішила мати Миколи. Вирішила й зробила. З листами проблем не було. Пошта у селі одна, все під її контролем…

Дванадцять років тому батьки Ніни, дізнавшись, що вона при надії, пішли до матері Миколи.

Жінка зустріла їх не дуже привітно. А через кілька хвилин сказала, що Микола зник на морі.

Комусь хотів допомогти, а сам загубився. Не знайшли.

Їхня родина з цього містечка поїхала майже одразу після цієї розмови.

Пізніше поїхала сім’я Ніни. Миколі повертатися було нікуди…

Отак вони й загубилися на довгих дванадцять років.

Микола одразу здогадався, що це зробила його мати, вона ж працювала на пошті. Ось тому листів і не було.

Тільки от ображатись на покійних було вже пізно…

…Наче й не було між ними розставання. Такий же дбайливий Микола, така сама мила Ніна. Такі далекі і такі близькі.

– Напевно, у нього є сімʼя, – подумала Ніна й одразу отримала відповідь:

– Поїхали зі мною! У мене нікого немає.

– Я не одна…

– Я вже здогадався. Це моя дочка? Я все зрозумів…

– Твоя. Завтра ви познайомитеся. Я ж казала їй, що ти зник. От і знайшовся.

– Який же ж я недолугий. Треба було шукати вас, а я повірив…

– Все вже в минулому…

Більше вони не розлучалися. Дочка була дуже рада. Тато – такого немає ні в кого. Високий, сильний, гарний.

А через рік Ніна народила сина.

І зараз у цій дружній та щасливій родині вже є онуки…

КІНЕЦЬ.