Моє життя змінилося того дня, коли я залишився один виховувати свою дочку Аню.

Дружина не оговталася після пологів.

Це було непросто, але я завжди знав, що можу розраховувати на підтримку моєї матері та тещі. Про одруження я навіть не думав – моєю єдиною турботою була Аня.

Коли їй виповнилося 9 років, все раптово змінилося.

Якось увечері, коли я читав їй казку на ніч, вона раптом сказала: “Тату, я хочу, щоб ти зустрівся з деким”.

Я здивовано підняв брови. “З ким?”

– Запитав я. Аня сяяла від захоплення.

“З моєю вчителькою, Оленою Петрівною. Вона така мила, і в неї немає чоловіка!”

Я посміхнувся, але в глибині душі відчув невиразне занепокоєння.

Я довго уникав думки про нові стосунки, але водночас не хотів розчаровувати дочку.

“Добре, я подумаю про це”, – відповів я, цілуючи її на ніч.

Через тиждень Аня влаштувала нашу зустріч.

Я нервував, наче підліток на першому побаченні. Олена виявилася чарівною жінкою, розумною та турботливою.

Ми говорили про все, але найбільше про Ганну.

“Вона така особлива, розумна та творча дівчинка”, – сказала Олена із захопленням у голосі.

Я відчував, як моє серце тане. З того часу ми почали зустрічатися.

Аня була щаслива побачити, як я знову посміхаюся.

Але я ще боявся зробити наступний крок.

Якось увечері, коли ми втрьох дивилися фільм, Аня взяла мене за руку і сказала: “Тату, я хочу, щоб ти був щасливий.

Олена Петрівна – і ви теж”.

Ці слова дали мені сили та впевненість.

Я зрозумів, що життя може дати мені другий шанс на щастя.

І, можливо, саме з Оленою моє серце знову зможе любити.