Багато років тому восьмирічна Оля із молодшою сестричкою Вірою пішли на річку купатися. Вірі було три роки. Жили в селі, а щойно народилася Віра, батько з матір’ю стали ще частіше сваритися.

– Що ти за чоловік, не можеш грошей заробити для сім’ї. Ось вже й молодша донька народилася, а ми все живемо без копійки за душею, – вимовляла мати батькові.

Це Оля чомусь добре запам’ятала. Батько зібрався і поїхав заробляти гроші і більше не повернувся, потім сільські казали, що знайшов іншу жінку і живе з нею.

Оля підростала, але на батька не була в образі, вже розуміла, що в матері не простий характер, сварлива та вічно невдоволена. І всю свою образу виливала на старшу доньку і доглядати молодшу доньку переклала на старшу. Віру вона не любила, вважала, що це через неї покинув її чоловік.

На річці Оля наглядала за молодшою, та хлюпалася біля берега, тим часом підійшла подружка і Оля відвернулась. А коли повернула голову, Віри ніде не було. Дівчата бігали берегом гукали Віру, а потім побігли до села. Мати Олі не знаходила місця, плакала, сварилася на Олю, що не додивилася за молодшою. Тільки ближче до ночі знайшли Віру, її не стало.

Коли матері повідомили погані новини, вона дивлячись на старшу Олю зі сльозами вигукнула:

– Це ти винна. Знати та бачити тебе більше не бажаю. А за Віру ти розплатишся своїми дітьми.

Люди, що зібралися навколо, здригнулися від її слів, пішов шепіт:

– Хіба можна таке говорити своїй дочці, одну втратила, другу теж. Від горя… але згодом може це помутніння минеться.

Але не пройшло в матері це помутніння, доньку не бачила, наче замість неї порожнє місце. Не розмовляла з Олею, не дбала про неї. Добре, що поряд була бабуся. Вона шкодувала внучку, дбала. А Оля росла з тяжким тягарем вини. Вона не могла пробачити себе за втрату сестрички. Даремно бабуся переконувала її:

– Оля, на все воля Божа. Значить, доля така у твоєї сестрички була. І не нам вирішувати кому і скільки відміряно у цьому житті. Не ятри свою душу, важко тобі нести це всередині.

Але Оля твердила:

– Якби я не відвернулася, нічого не сталося…

Бабуся розуміла і жаліла онучку. Коли Оля виросла, закохався у неї Сашко із нижньої вулиці. Він також подобався їй. І вже справа дійшла майже до весілля, Сашко сказав матері, що збирається одружитися з Олею, та встала дибки:

– Навіть не думай про це. Ти мене хочеш залишити без онуків. Шукай іншу наречену, а Олю в мій дім не приводь.

– Мамо, що за маячня? Ти чого? – питав здивовано Сашко.

– Колись давно мама Олі, побажала їй ніколи не мати дітей, а такі слова матері це не маячня, – говорила жінка. – Оля не вберегла сестричку, а мати їй сказала, що та своїми дітьми розплатиться. Ні синку, кого хочеш веди до хати, але не її. Забудь, хоч і гарна вона дівчина.

Сашко начебто і не повірив цим забобонам матері, але в душі стало неспокійно. Про одруження більше мови не заводив, а потім взагалі поїхав у місто за кращим життям. Оля все зрозуміла. Тим більше якось зустріла її мати Сашка і сказала:

– Оля, не ображайся, гарна ти дівчина і пробач мені. Я тобі зла не бажаю, і шкодую тебе. Але слова твоєї матері, це… сама розумієш. А краще їдь ти до міста, не буде тобі тут щастя, сама знаєш – село і все на очах.

– Та я і не ображаюся, дякую за пораду, – відповіла Оля і пішла додому.

Бабуся теж підтримала внучку, коли та зібралася їхати до міста. Мати останнім часом скаржилася на здоровʼя, з донькою так і не спілкувалася, а бабуся теж погано почувалася.

– Їдь, Оля, їдь. Заміж тебе тут ніхто не візьме, та й сама себе зведеш думками. А в місті відвернешся – там інше життя, дивишся і налагодиться в тебе все, – говорила бабуся.

Оля вивчилася на бухгалтера, жила в кімнатці у гуртожитку, працювала у магазині. Там і познайомилася з Андрієм, випадково чомусь доля їх зіштовхнула саме в цій крамниці. У Андрія це було кохання з першого погляду, він не міг пройти повз дівчину.

– Дівчино, може прогуляємось увечері, – несміливо і не чекаючи сам від себе, промовив він. – Не подумайте, що я такий нав’язливий, але ви мені сподобалися. А може ви заміжня?

– Ні, я вільна, – посміхнулася Оля симпатичному хлопцеві. – Можна й прогулятись, я до семи працюю.

Оля та Андрій пишне весілля не влаштовували. Та й із ким святкувати? Андрій виховувався у дитбудинку, закінчив інститут та працює лікарем у поліклініці. Ну а у Олі – бабуся та мати в селі, обидві нездужають.

Вони жили в однокімнатній квартирі Андрія, не розпещена молода дружина щиро раділа та створювала затишок у сімейному гніздечку. Жили душа в душу, не сварилися, намагалися в усьому зрозуміти одне одного. В одному тільки не було одностайності. Андрій хотів дітей, а Оля категорично відмовлялася народжувати. Тому що давня біда залишила незабутній слід у її душі. Оля дуже переживала.

Звичайно, Оля розповіла про все чоловікові.

– Мама ж не любила Віру, казала, що не треба було народжувати її, може й не пішов би від неї батько. Це вона вже потім зрозуміла, що любила молодшу, коли втратила її. Зробила мене винною. Я себе не виправдовую, мені цей тягар нести до кінця моїх днів. Але мені було всього вісім років, сама ще дитина, мені хотілося гуляти, а не бути постійною нянькою молодшою сестрички.

– Оля, я тебе розумію і співчуваю тобі, але це просто забобони. Забудь і не надавай значення. Мало що може людина сказати в образі, – заспокоював її чоловік.

Андрій сподівався, що до дружини таки дійде і не зациклюватиметься на цих переживаннях. Але дружина не піддавалася на вмовляння, а одного разу сказала:

– Андрію, я розумію, що в сім’ї мають бути діти. Я дуже хочу стати мамою, але переживаю. Потім все життя думати, що дитину наздожене біда. Нічого не можу з собою зробити. Може усиновимо дитинку? Якщо моя мати сказала це за моїх майбутніх дітей, то на малюка з дитбудинку її слова не торкнуться.

Андрій сам з дитбудинку і розумів, як вони можуть ощасливити якогось малюка і погодився. В душі сподіваючись, що в дружини колись пройдуть переживання, які вселила в неї мати.

Хлопчика обидва вибрали не змовляючись. Блакитноокий хлопчик торкнувся їхніх душ, просто зачарував їх. Вони швидко оформили документи та привезли Миколку додому. Хлопчик купався у коханні батьків. Ішов час, малюк підростав, але Андрій час від часу заводив розмову про народження дитини.

На той час не стало матері Олі, а потім пішла бабуся. Оля трохи прийшла в себе після їхньої втрати і якось влітку запропонувала Андрію поїхати в село. Там залишився будинок, із ним треба щось робити. Або упорядкувати або продати.

У будинку Андрій із Олею зробили прибирання, Миколка грав у дворі. Побачивши внизу річку, хлопчик попросився туди піти:

– Тату, підемо на річку і маму візьмемо з собою, – сказав син батькові, а Оля, почувши про річку, відмовилася.

– Синку, сходи з татом, а в мене тут справи, я не зможу піти на річку, – Андрій уважно подивився на дружину і все зрозумів.

Взявши сина за руку, вийшов із двору. Було душно, вона вирішила прилягти на ліжко, де спала бабуся. Все приготовлено, прибрано у будинку. Оля не помітила, як задрімала. Їй снився сон, ніби хтось узяв її за руку, розплющила очі і побачила, що вона на березі річки пахне конюшиною, хлюпається вода і її за руку тримає сестричка Віра.

– Оля, ти не винна, мені тут добре. Спочатку було сумно, а зараз тут мама та бабуся. А ти не плач, ти не винна. А тобі поки що сюди не можна. Ти знайди бабусин старий чайник, вона не встигла сказати тобі. А мене ще побачиш.

– А навіщо мені чайник, а де я тебе побачу? – питала Оля, але свого голосу не чула.

-Дізнаєшся … – почула Оля, і прокинулася вся в поту.

– Що це? Ніколи мені не снилася Віра. – І чому вона говорила про чайник?

Вирішила знайти старовинний чайник, вона пам’ятала, що бабуся завжди берегла його. Він був дорогий їй, як пам’ять про чоловіка, якого не стало через рік після того, як купив їй у подарунок його. Нарешті чайник знайшовся на дальній полиці в темній коморі за якимось ящиком під старою ганчіркою. Оля винесла чайник у кімнату, протерла ганчіркою і зазирнула всередину, а там лежали гроші та колечко зі смарагдовим камінчиком. Грошей пристойна сума.

– Ох, бабусю, дякую тобі. Тільки як мені тепер ще Віру побачити?

Вона здригнулася, почувши розмову чоловіка та сина:

– Мамо, мамо, а я купався, – радісно вигукнув Микола, – даремно ти з нами не пішла.

Андрій побачив дружину із чайником у руках, підійшов і зазирнув.

– Ого, цілий скарб, то бабуся тобі залишила? Як ти знайшла?

Оля розповіла чоловікові, що їй наснилася Віра і сказала, щоб вона знайшла чайник.

– Андрію, от ніколи б не повірила, що бувають віщі сни. Вона чомусь сказала, що я побачу її. Але як? Уві сні чи що?

– Гаразд, Оля, не думай про це, чи мало, що насниться уві сні, – як завжди заспокоював її чоловік.

А за дев’ять місяців Оля народила дівчинку. Акушерка піднесла до неї доньку, і вона почула її плач.

– А ось і Віра. Ось я й побачила тебе. Ти житимеш у моїй доньці. Але ми нікому про це не розповімо, – промайнула думка у неї, і вона заснула.

І живе дружна сім’я вже у великій квартирі, влітку їдуть у село, будинок Оля вже не захотіла продавати.

КІНЕЦЬ.