Навіть в страшному сні не уявляла, що мені колись доведеться покинути рідну домівку і поїхати за тисячі кілометрів від містечка, в якому народилася.

Але після тієї жахливої весни я зрозуміла, що повинна виїхати за кордон заради своїх дітей. На Київщині одразу було неспокійно.

Дякувати Богу, моя однокласниця допомогла мені з переїздом до Праги. Люди тут просто чудові – з усіх сил намагаються допомогти українцям, підтримують грошима і добрим словом.

Я подала документи на отримання соціальних виплат.

Щомісяця держава дає мені 15 тисяч гривень. 

В Україні такою зарплатою може, й можна похвалитися, але в Чехії – це копійки. З їхніми цінами ми з дівчатками заледве могли себе прогодувати. Добре, хоч за квартиру не доводилося платити.

Якась пара літніх людей впустила нас пожити до себе за “дякую”.

Через кілька тижнів я трохи прийшла до тями і влаштувалася на роботу – не хочу користуватися чиєюсь добротою.

Тепер працюю в шкільному буфеті. Робочий день до 5 години – якраз встигаю прибрати і забрати дітей після уроків.

Все ніби добре, але от серце моє не було на місці. Дуже хвилювалася за свою маму і сестру, які залишилися вдома. Телефонувала кожен день, цікавилася їхніми справами…

Після того, як знайшла собі роботу, надсилала їм по 100 євро щомісяця. Якось навіть свекрусі таку ж суму скинула на картку.

– Галиночко, та навіщо? Вам і самим на чужині непросто! Там певно ціни шалені? Лишила б онучкам на якісь обновки до школи.

– Не хвилюйтеся, Маріє Василівно, нам поки вистачає.

– Я не витрачатиму їх! Обіцяю. Краще збережу дівчаткам на подарунки.

Ви ж на Різдво приїдете?

Не встигла я оком зминути, а вже й грудень настав. Пора до свят готуватися.

– Мамо, а святий Миколай знайде нас у Празі?

– Звісно, доню! Не хвилюйся.

Не можу я дітей без подарунків залишити! Як так?

Всі їхні однокласники прийдуть в школу, будуть хвалитися іграшками, новим одягом, а мої чим гірші? 

Вирішила в листопаді не надсилати гроші мамі і сестрі. Вірила, що вони мене зрозуміють.

Якби ж то! Вчора зателефонувала мені Маринка і давай кричати:

– Галю, а де ж наші гроші?! Ти що про нас забула?

– Та ні, сестричко. Не можу зараз вам грошима помогти. Свята на носі, треба дітей хоч якось розвеселити.

– То ми тут без копійки сидимо, а тобі свята в голові?!

Що ти за донька така, не соромно тобі перед матір’ю?!

В той момент мені дар мови відняло… Я навіть не знала, що й сказати. Маринка кинула слухавку, а я ще кілька хвилин сиділа з відкритим ротом.

Оце так віддяка за мою доброту! Не очікувала такого від рідних людей.

Невже вони й справді не розуміють, що я не на курорт поїхала, та й заробітками це не назвеш?!

Сама перебиваюся з копійки на копійку, аби тільки дати своїм дітям мирне небо над головою.

Спершу навіть відчувала перед ріднею якусь провину, але після дзвінка свекрухи все, як рукою зняло.

– Галиночко, давай я дітям якісь подарунки до тої Праги відправлю?! Там же все таке дороге? А я твої грошики приберегла, можу щось їм прикупити…

От чому чужа мені людина мене розуміє, підтримує, а обидвом кровинкам на мене плювати?!

Що мама, що сестра – образилися за ті нещасні 100 євро до смерті – не телефонують і слухавки від мене не беруть, мовляв, зі зв’язком якась біда.

Брешуть! Мій чоловік живе в тому ж містечку і кожен день нам телефонує по кілька разів.

Що тепер робити – не знаю.

Хотіла на Різдво навідатися до найближчих, а тепер навіть не впевнена, що вони впустять мене на поріг квартири. 

Що порадите Галині? Чи варто миритися з такими родичками?

КІНЕЦЬ.