– Така гарна дівчинка твоя племінниця, – зітхнула сусідка Валя.

– Скромна, ввічлива. Взяла б її до себе, чи що? Важко ж дівчині в гуртожитку, а в тебе дві кімнати.

– Чого це їй важко? – здивувалася Раїса. – Ми свого часу нормально жили – раділи, що не треба кімнату винаймати. Весело нам було, вчилися один у одного готувати, економити, ділилися батьківськими гостинцями. Сварилися, закохувалися. Та хіба є краща школа життя, ніж студентський гуртожиток?

– Ой, не знаю, я маю інші спогади. Голодні, холодні. Жодної світлої плями. Тому й шкода мені твою Олю. Я б забрала до себе. Приголубити сирітку – свята справа. А тут рідна племінниця! Така гарна дівчинка. Поважна. Зістаришся, хоч хтось склянку води подасть.

– Слухай, Валентино, якщо тобі нудно жити, і Оля моя так сильно подобається, можеш її запросити до себе, а мене моє самотнє життя повністю влаштовує. Звикла бути одна, розумієш?

– Ех, не жалієш ти нікого, Раїсо.

– Це чому? Оля сама справляється чудово, допомоги не просить, так що нема чого мене в бездушні записувати. Станеться щось – допоможу, а якщо все добре – то й слава Богу.

– У тебе попросиш, – посміхнулася тихенько сусідка, збираючись додому. – Дякую за чай, дуже ароматний.

… У свої 67 років Раїса Дмитрівна, так вийшло, була самотня. Своєї родини не склалося, дітей також не довелося мати.

Все життя віддала улюбленому інституту.

З юності марила архітектурою, вивчилася та захоплено проектувала будівлі. Квартиру від держави отримала саме в одному з тих будинків, який проектувала.

На особисте життя у Раїси не те щоб не було часу, вона про це зовсім не думала – у неї в житті вже трапилася справжня пристрасть. Архітектура. А ще вона любила гроші. Матеріальні блага, на відміну прекрасних принців, не здавалися їй ілюзією.

Її рідна сестра Віра, навпаки, жила від закоханості до закоханості. Сама до ладу не заробляла, жила за рахунок чоловіків. Побувала заміжня, народила, розлучилася – чоловік став гульбанити. Знайшла іншого, потім третього.

… Останнє своє кохання поховала, а його рідня тут же попросила звільнити квартиру. Події довели її до проблем зі здоровʼям. Досить рано і раптово Віра пішла в інший світ, залишивши 15-річну доньку Ольгу.

Спочатку Раїса була зовсім не проти допомогти племінниці, проте та виявилася дівчинкою самостійною: вступила до училища, отримала місце у гуртожитку. Окрім допомоги від держави почала отримувати ще й стипендію.

Все склалося якнайкраще – змінювати життя заради племінниці виявилося необов’язково. Іноді, у свята, тітонька підкидала Олі невеликі суми як подарунок, запрошувала в гості і раділа, що відбулася такою участю.

А коли Ольга вступила до інституту, Раїса Дмитрівна зовсім видихнула. Все, племінниця майже доросла людина, скоро отримає професію, життя піде своєю чергою.

За весь час Оля жодного разу не потурбувала тітку своїми проблемами. Від матері дівчинка неодноразово чула, що в тітки Раї снігу взимку не випросиш. Вона і сестрі жодного разу не допомогла, вважала її легковажною ледаркою. Мама Олі не ображалася, навіть навпаки: погоджувалась і ставила Раїсу за приклад. Мовляв, вчись, доню, добре і не будеш тоді ні від кого залежати.

…Але все буває вперше. Варто було Раїсі вимовити вголос «трапиться щось – допоможу», як Оля зателефонувала і попросила позичити грошей. Дівчині не вистачало на ноутбук. Вона вже другий рік збирала, брала всякі підробітки, але все ніяк. А тут ще старенький комп’ютер зламався.

Кредит брати Ольга переживала через нестабільність заробітків. Тому наважилася попросити у борг у родички.

Раїса Дмитрівна, вислухавши прохання, відповіла:

– Я подумаю, давай потім зідзвонимось, а то незручно мені на касі говорити – булочки купую свіжі. Ось, може й заходь на чай? Поговоримо.

Перша думка у тітоньки була хороша – дати племінниці грошей, без жодних боргів. Адже жодного разу не просило дівчинка, а у Раїси були непогані заощадження, не дарма накопичувала все трудове життя.

Але за п’ять хвилин прокинулася Раїса від добрих думок, і вже майже скасувала добре рішення… як раптом пролунав новий дзвінок.

«Ось невгамовна!» – Подумала Раїса, але на дзвінок відповіла, маючи намір поставити племінницю на місце.

– Доброго дня, – радісно сказала у слухавці незнайома жінка. – Ваш номер телефону автоматично вибрано для участі в розіграші автомобіля. Ви – серед призерів!

У Раїси Дмитрівни підкосилися ноги.

Ось це удача! Ніколи в житті вона нічого не вигравала, хоча лотерейні квитки купувала регулярно. І ось воно! Зоряний час!

Бадьорий голос продовжував:

– Оскільки призерів кілька, автомобіль чи грошову компенсацію за нього отримає той, хто раніше за інших перерахує суму податку! Ви згодні зробити це якнайшвидше, щоб автомобіль чи гроші стали вашими?

– Так… звичайно, – нічого не розуміючи, прошепотіла жінка.

– Тоді потрібно терміново переказати податок 30 тисяч гривень на телефоний номер, з якого я дзвоню.

Дівчина говорила переконливо, і наче наказним тоном. Завжди розсудлива Раїса Дмитрівна обм’якла:

– Диво яке! – прошепотіла вона. – Біжу, люба! Лечу!

Вона тут же побігла додому, взяла з заначки потрібну суму і помчала до терміналу. Черги до терміналу, на щастя, не було. Все пройшло благополучно.

– Ого, кому це ти стільки грошей відправляєш? – пролунав за спиною голос сусідки Валі.

– Привіт! Ти не повіриш! Я виграла автомобіль! Уявляєш? Ось податок перерахувала.

Сусідка дивилася на неї схвильовано:

– Раїсо, та ти що надумала? Чи зовсім новини не читаєш? Усюди попереджають – це обман! Ти квиток купувала? Чи надсилала дані кудись? Який може бути виграш? Пройдисвіти дзвонять і гроші у людей просять. Хто заплатив – не повернути вже, кажуть.

Раїса Дмитрівна похитнулася:

– Ні! Не може бути!

– Подивися вгору! – співчутливо сказала Валентина.

Раїса підвела очі і застигла. Яскрава листівка «Не дай себе обманути!» красувалася майже прямо над терміналом. Там стисло перераховувалися популярні способи обману. Був там і податок на автомобіль.

– Текст як під копірку, – вражено видихнула пенсіонерка. – Вона мені все так і казала.

– До поліції треба йти, – порадила Валя. – Прямо зараз, Раїсо, підемо. Вони ж пишуть: що раніше звернешся, то більше шансів знайти негідників. Аж раптом знайдуть твої гроші?

…У відділенні заяву ухвалили, тільки чесно попередили, що повернути гроші практично нереально, оскільки телефонний номер важко знайти.

Лаючи себе за довірливість, Раїса подумки попрощалася зі своїми грішми.

Але вже наступного дня її знову запросили у відділок:

– Знайшли ми вашу пройдисвітку! Приїжджайте!

Говорив чоловік дивним голосом, наче жартував над її наївністю. Усю дорогу Раїса Дмитрівна думала, що обов’язково зробить йому зауваження – мовляв, грішно сміятися з чужої біди, навіть якщо вона для вас щоденна рутина. Молодий ще, такту не вистачає. Треба повчити.

З цими думками Раїса відчинила двері кабінету і застигла. Біля столу сиділа заплакана Ольга.

– Ти?! Безсовісна! Он що надумала, щоб гроші мої отримати! – загриміла тітонька на все відділення. – «Ви виграли автомобіль», га? – Тепер з її очей полилися сльози. – Рідна племінниця…

– Я нічого не знаю про автомобіль! Я подумала, ви самі гроші перерахували! – плакала Ольга.

– Тихо! Заспокойтеся та послухайте, – суворо сказав чоловік, шо сидів за столом.

– Виникла помилка. Вам обом надзвичайно пощастило!

Виявилося, що Раїса Дмитрівна так сильно розгубилася від радісних новин, подивилася не туди, переплутала номер телефону і відправила суму «податку на автомобіль» своїй племінниці, яка дзвонила якраз перед пройдисвітами.

Ольга, коли отримала гроші, вирішила, що тітка несподівано розщедрилася і одразу після лекцій пішла купувати ноутбук. А вранці зателефонував слідчий і її здивував звісткою про те, що вона обманним шляхом виманила у літньої жінки 30 тисяч.

У відділку її вислухали, відразу замовили роздрук вхідних дзвінків її тітоньки.

Розібравшись, що сталося, Раїса Дмитрівна знову розплакалася – тепер уже від пережитих почуттів.

– Тітко Раю, не хвилюйтеся ви так, я відпрацюю і все вам поверну!

– Почала заспокоювати родичку Ольга.

– Дівчинко моя! Мила! Та не потрібні мені ці гроші! Видно, Бог мені, не розумній, так віддячив. Хотіла ж тобі віддати! Віддала б одразу – і не було б жодної спокуси. А я, пошкодувала. Єдиній рідній людині пошкодувала! Ти вже пробач мені…

КІНЕЦЬ.