Мені уже 66 років, я на пенсії і довгий час живу сама. Хоч і у мене троє дорослих дітей. В свій час вони всі пороз’їжджались по світу. Ми з чоловіком, Дмитром, нормально ставились до цього. Діти виросли, знайшли свій шлях, вони не були зобов’язані сидіти біля нас.

Та от вже минуло 4 роки, як не стало мого Дмитруся. Не скажу, що моєї пенсії на все вистачає, але я старалась економити, як могла. Маю дачу. Вирощую там картоплю, моркву, бурячок з цибулею, влітку огірочки свої. Словом, крутилась як муха в окропі.

Старший мій син, Ігор, живе у Канаді. У нього вже є дружина і двоє діток. Він працює в хорошій компанії, їм на життя вистачає коштів.

Другий син в Америці, живе там зі своєю дівчиною, теж українкою. Осіли там і живуть вже понад 10 років.

Сини далеко, вони не приїжджають.

Лиш інколи зідзвонюються зі мною.

Ми з Дмитром все думали, що біля нас залишиться Іринка, наша наймолодша донечка. Та і вона вибрала інше життя, краще. Того й поїхала до Франції. Спершу й вона не приїздила до нас, але тепер коли вже вирішила якісь проблеми з документами, легалізувалась, то буває раз в рік на свята

Вже багато років я так живу і ніколи не нарікала на своїх дітей. Можливо, я б і хотіла якоїсь допомоги від них, та розумію, що вони не зобов’язані мені її давати. Змушувати не хочу. Я навпаки молилась за них і раділа, що у них склалось усе добре. Нехай і не поруч зі мною…

Коли в Україні розпочалась війна, я трохи захвилювалась, бо розумію, що знаходжусь тут зовсім сама... У нас немає активних бойових дій, я живу на Вінниці, але все ж ситуація не стабільна. Не знаю, що чекає нас завтра.

Сусідка мене запитує:

– Чого ж ти, Галька, не їдеш до дітей своїх? Маєш трьох, і що жоден не прийме до себе?

А я мовчу.

Бо що ж відповідатиму? До синів я вже не поїду. Це дуже далека дорога, ще й на літаку.. Не знаю, чи витримаю її. Одна надія була на Іринку. Але вона нічого мені не пропонувала. Звісно, вона дзвонила і цікавилась, чи у мене все добре, чи не бомблять. І гроші навіть висилала. Але приїхати до неї не пропонувала.

Якось я сама до неї почала про це говорити.

– Тривожно мені, доню. Можна хоч на трохи до тебе приїду? Побачу тебе і вже мені на серці легше стане..

– Куди ви приїдете, мамо? У мене тут місця для вас немає. Ви он в Польщу їдьте. Там біженців усіх приймають. Якщо треба буде, то допоможу влаштуватись.

Так мені образливо після тих слів стало.

Я  й не могла подумати, що виховала таку черству доньку. Краще я б взагалі їй цього не говорила і не знала, що вона так до мене ставиться. Я нікуди вже не їхала, залишаюсь в Україні і молюсь, щоб тут все було добре, а війна закінчилась швидше…

Як ви думаєте, чи може якось змінити цю ситуацію Галина?

КІНЕЦЬ.